Тема ессе "Мстива доброта" викликала в мене черговий запуск мого внутрішнього адронного колайдера. Я підготувалася виокремити екземпляри емоцій, розігнати їх на різних рівнях чутливості і спостерігати який ефект матиме реакція зіткнення. Цей експеримент я проробила вже чотири рази і наразі застрягла. Я помітила дивну річ: я надто захопилася погонею за своєю схильністю до відплати. Щоразу відгороджувалась від цього стереотипно негативного аспекту. Та і з добротою не все так однозначно ванільно. Я дещо підкорегувала спогади і домалювала неіснуючі частини пазлу своїми імовірними реакціями. Написала соковитий сценарій - звучить! А не чіпляє. Немає в тому мене...
Що ж, я вкотре сподівалась обійти вежу свого болю навколо, потоптатися, вклонитися, а в двері не стукати. І здається які б я не згадувала історії, коли чесно розплутую ниточку подій і емоцій – в центрі лабіринту моя вежа.
На порозі великих життєвих перемін, ця вежа досягла такої висоти що сама думка про помститися не пускає мене всередину. І доброта до своєї цілісності і рівноваги стримує мене на порозі. Слово на букву "Р" досі було невимовлене і неписане. Та скільки ще проектів варто пройти щоб перестати наматувати кола?
Даю добро на помсту! Заходжу!
Наважитися піти на РОЗЛУЧЕННЯ для мене є актом прояву найдобрішої милості до себе. Силу подолати страх зізнання дає бажання помсти за чортову дюжину років. Забираю половину пирога який ми пекли і їли разом. Бо хто як не я запропонувала жити в тіні, дала згоду на знецінення і добровільно записалася у рабство? Його шматок теж приправлений солодким і кислим. Останній раз мій опущений погляд на руки впирається в обручку на правій. А де його така лежить? Він давно не знає. Та я покажу. Бо вона вже отримала право на звершення - помста, благословенна добротою до її власниці.
Мстивість і доброта ще й як уживаються. Доброта заряджає, а помста приводить у виконання. Експеримент #5 колайдера вважаю вдалим.
Що ж, я вкотре сподівалась обійти вежу свого болю навколо, потоптатися, вклонитися, а в двері не стукати. І здається які б я не згадувала історії, коли чесно розплутую ниточку подій і емоцій – в центрі лабіринту моя вежа.
На порозі великих життєвих перемін, ця вежа досягла такої висоти що сама думка про помститися не пускає мене всередину. І доброта до своєї цілісності і рівноваги стримує мене на порозі. Слово на букву "Р" досі було невимовлене і неписане. Та скільки ще проектів варто пройти щоб перестати наматувати кола?
Даю добро на помсту! Заходжу!
Наважитися піти на РОЗЛУЧЕННЯ для мене є актом прояву найдобрішої милості до себе. Силу подолати страх зізнання дає бажання помсти за чортову дюжину років. Забираю половину пирога який ми пекли і їли разом. Бо хто як не я запропонувала жити в тіні, дала згоду на знецінення і добровільно записалася у рабство? Його шматок теж приправлений солодким і кислим. Останній раз мій опущений погляд на руки впирається в обручку на правій. А де його така лежить? Він давно не знає. Та я покажу. Бо вона вже отримала право на звершення - помста, благословенна добротою до її власниці.
Мстивість і доброта ще й як уживаються. Доброта заряджає, а помста приводить у виконання. Експеримент #5 колайдера вважаю вдалим.