Майже все життя я прожила в Україні, але розмовляла російською мовою — і у сім’ї, і з друзями, і на роботах і в університеті - скрізь. Так вже повелося. Пам’ятаю, що у школі і університеті з української мови та літератури в мене були найвищі бали.. улюблені рок-виконавці співали українською, мої улюблені серіали і мультики озвучені українською. Та ніколи я не надавала тому значення, мовляв, яка різниця, кожна мова по-своєму гарна, а Достоєвський так і взагалі один з найулюбленіших письменників.
Прийшовши до проекту Матеус, я здивувала сама себе, але писати російською я не змогла. Російська мова для мене звичніша, із сотень книг які прочитала, більшість — російскою чи англійською. Та коли нам було запропоновано написати про свої відчуття і я почала створювати перші чернетки, то робота просто не йшла, не складалася, щось не те, щось не так.
Дивовижно, як навіть не користуючись мовою у повсякденному житті, вона все одно лишається в голові, у підсвідомості, чи краще буде сказати — у серці. Мова, яку я думала я вивчала в школі та універі просто “тому що так треба” виявилася мовою якою спілкується моя душа.
Було незвично, я злякалася і спробувала кілька разів повернутися до російської, зробити тест відчуттів, чи буде мені спокійніше.. Я міркувала “Оксано, більшість учасників пишуть російською, ти не зможеш стати першою пишучи українською, тебе не будуть навіть читати, вочевидь!”
Мені хочеться вірити, що в даному випадку між Егом та Серцем я обрала серце. Я не стала першою, але я створила кілька дуже гарних робіт мовою, якою співає моє серце.
У середині проекту мої слова спричинили конфлікт на роботі. Я багато аналізувала і здається різноманітний життєвий досвід навчив мене витривалості, але водночас для багатьох сторонніх людей я можу виглядати грубою, жорстокою, занадто відвертою. Хтось старший зізнався, що моя активна життєва позиція і купа досвіду в іще навіть не середньому віці спричиняє в них відчуття враженості, неповноцінності. І крім того мова... мова так багато значить... скільки людей сказали “це не те, ЩО ти сказала, це те ЯК ти сказала”.
Часто після читання чужих ессе мені було дуже складно фізично, сльози починали душити. Я занурювалась у чужі або свої переживання так глибоко, що не мала сил ні на що — навіть на підтримання нормального життя, що вже казати про 25 ессе. Роботи сильніші за мою я читала із захопленням та заздрістю, роботи слабші я не могла читати зовсім — я читала одне речення і заплющувала очі, не могла продовжувати. Я не виносила відчуттів всередині, мій внутрішній критик просто скаженів і атакував Ні, не ту людину яка написала неідеальне ессе, він нападав на мене саму. Дякувати Богові таких ессе за весь проект було небагато. А ближче до кінця чи то критик трохи схаменувся, чи може люди стали писати краще, біс його зна.
Під кінець проекту, тобто ось тут і зараз я захворіла. Окрім застуди, в мене почалося запалення очей. Кажуть хвороба то ознака трансформацій? Не знаю.. мені здається, мене вбиває мій власний розум. Та нічого, не з тією зв’язався гад.
Ведучі проекту часто повторювали, що ми втомилися. Я не відчуваю втоми до сих пір, та я почала відчувати сум після екватору. Мені було сумно, що більша частина шляху пройдена. Завдання пробуджували в мені азарт, позитивні коментарі давали наснагу. Тексти писались із задоволенням і здається самі собою. Я зрозуміла, що один з величезних блокерів для моєї творчості — це відсутність адекватного зворотнього зв’язку від експерта, якого б я поважала. Мабуть саме тому я люблю щедро і щиро хвалити людей за їх мистецтво, мені дуже хочеться похвалити і себе, та не виходить.
Найбільш яскравим моментом цього проекту були для мене слова “”Ви визначтесь, ви граєте чи ні, бо не можна Не грати і перемогти”. Неймовірно, як ці очі дивляться крізь твої невдалі плями фарби, а бачать душу. Коментарі Тетяни спричинили в мені найбільший спалах емоцій, укріпивши віру, що Я здатна розмовляти не тільки українською, а і мовою кольорів. До сліз.
PS. Я обіцяла собі і всім, хто читав моє ессе про папір, що я таки намалюю на тому бездоганному аркуші. Ну от, одного аркуша таки забруднила.
Прийшовши до проекту Матеус, я здивувала сама себе, але писати російською я не змогла. Російська мова для мене звичніша, із сотень книг які прочитала, більшість — російскою чи англійською. Та коли нам було запропоновано написати про свої відчуття і я почала створювати перші чернетки, то робота просто не йшла, не складалася, щось не те, щось не так.
Дивовижно, як навіть не користуючись мовою у повсякденному житті, вона все одно лишається в голові, у підсвідомості, чи краще буде сказати — у серці. Мова, яку я думала я вивчала в школі та універі просто “тому що так треба” виявилася мовою якою спілкується моя душа.
Було незвично, я злякалася і спробувала кілька разів повернутися до російської, зробити тест відчуттів, чи буде мені спокійніше.. Я міркувала “Оксано, більшість учасників пишуть російською, ти не зможеш стати першою пишучи українською, тебе не будуть навіть читати, вочевидь!”
Мені хочеться вірити, що в даному випадку між Егом та Серцем я обрала серце. Я не стала першою, але я створила кілька дуже гарних робіт мовою, якою співає моє серце.
У середині проекту мої слова спричинили конфлікт на роботі. Я багато аналізувала і здається різноманітний життєвий досвід навчив мене витривалості, але водночас для багатьох сторонніх людей я можу виглядати грубою, жорстокою, занадто відвертою. Хтось старший зізнався, що моя активна життєва позиція і купа досвіду в іще навіть не середньому віці спричиняє в них відчуття враженості, неповноцінності. І крім того мова... мова так багато значить... скільки людей сказали “це не те, ЩО ти сказала, це те ЯК ти сказала”.
Часто після читання чужих ессе мені було дуже складно фізично, сльози починали душити. Я занурювалась у чужі або свої переживання так глибоко, що не мала сил ні на що — навіть на підтримання нормального життя, що вже казати про 25 ессе. Роботи сильніші за мою я читала із захопленням та заздрістю, роботи слабші я не могла читати зовсім — я читала одне речення і заплющувала очі, не могла продовжувати. Я не виносила відчуттів всередині, мій внутрішній критик просто скаженів і атакував Ні, не ту людину яка написала неідеальне ессе, він нападав на мене саму. Дякувати Богові таких ессе за весь проект було небагато. А ближче до кінця чи то критик трохи схаменувся, чи може люди стали писати краще, біс його зна.
Під кінець проекту, тобто ось тут і зараз я захворіла. Окрім застуди, в мене почалося запалення очей. Кажуть хвороба то ознака трансформацій? Не знаю.. мені здається, мене вбиває мій власний розум. Та нічого, не з тією зв’язався гад.
Ведучі проекту часто повторювали, що ми втомилися. Я не відчуваю втоми до сих пір, та я почала відчувати сум після екватору. Мені було сумно, що більша частина шляху пройдена. Завдання пробуджували в мені азарт, позитивні коментарі давали наснагу. Тексти писались із задоволенням і здається самі собою. Я зрозуміла, що один з величезних блокерів для моєї творчості — це відсутність адекватного зворотнього зв’язку від експерта, якого б я поважала. Мабуть саме тому я люблю щедро і щиро хвалити людей за їх мистецтво, мені дуже хочеться похвалити і себе, та не виходить.
Найбільш яскравим моментом цього проекту були для мене слова “”Ви визначтесь, ви граєте чи ні, бо не можна Не грати і перемогти”. Неймовірно, як ці очі дивляться крізь твої невдалі плями фарби, а бачать душу. Коментарі Тетяни спричинили в мені найбільший спалах емоцій, укріпивши віру, що Я здатна розмовляти не тільки українською, а і мовою кольорів. До сліз.
PS. Я обіцяла собі і всім, хто читав моє ессе про папір, що я таки намалюю на тому бездоганному аркуші. Ну от, одного аркуша таки забруднила.