Ноги зовсім невагомо, крок за кроком, провалювались в м’якенький килим оксамитового піску. Хвилі ніжно і трепетно цілували мою шкіру. А я ніяк немогла надихатись цим дивним, казковим ароматом морського бризу.
Море вміє чарувати, воно знає таємниці кожного. Магія води то є безмежна сила. Комусь хвилі дарують спокій, комусь силу і наснагу. Ось і мене, воно необділило.
Я замріяно вдивлялась, як світанок розмальовує небо розкішною пастеллю, коли відчула під ногами щось холодне і слизьке. То була пляшка. І непроста, а скляна. Це, доречі, неабияка вдача, в нашу пластикову еру, знайти справжнє скло. Пляшка була міцного закоркована, а всередині, згорнутий в компактну трубочку ховався лист.
«Любе море, я знаю, що ти маєш в собі і силу і енергію життя. Подаруй, будь ласка, мені надію на одужання. Я впевнена, ти точно знаєш, яке це щастя мати свободу вільно рухатись, вдихати на повні груди і невідчувати при цьому того пекучого, страшного, всеохоплюючого болю. Я ще не намріялась, а мрій у мене, ого-го, як багато. Я хочу віртуозно навчитись грати на піаніно. Вчитель каже, що у мене непогано виходить. Що я вловлюю і ритм, і мелодію. Знаєш, море, мені здається, ти теж твориш музику. Вона звучить на якійсь такій дивній октаві, якої я, ще, навіть, і не чула. Ти не ображайся… Твоя музика, вона така тиха, ніжноритмічна, заспокійлива.
А ще хочу мандрувати, поплавати на кораблі, побачити дельфінів. Це такі дивні риби з моєї книжички, у них немає луски і вони вміють розмовляти. Ти, точно, знаєш про них більше ніж я, правда ж?
А ще дуже, ну просто страшенно хочу скоштувати, оте мандаринове морозиво. Я вже їла ванільне, полуничне і шоколадне. А манадаринове - ні, яке воно на смак? Може це як їсти мандаринку і запивати молоком… Не завадило б мені і волосся, довге – довге, як у твоїх русалок, і якщо, можна з кучерями,а то моє від хвороби геть випало. Дорослі кажуть у всьому винен той рак.
Мені інколи здається, що він переплутав мене з тобою, приповз зі своїми величезними щупальцями не туди куди треба. В лікарні коли я лежала з різними трубочками, звук мого дихання дуже нагадував оцей твій шух, шух, шух…Думаю через це, він і заблукав, загубив шлях додому. Ти поклич його назад, до себе, добре?
Ну все, буду закінчувати, пора іти пити ліки.
Сподіваюся зустрітись з тобою наступного літа, мені вже буде 12. Хоч я трохи і постарію, але думаю ти мене всерівно впізнаєш.
Люблю тебе, Море.
Твоя Настуня.»
Я відчула на губах солоний смак сліз, море -плакало, плакала - я…
Море вміє чарувати, воно знає таємниці кожного. Магія води то є безмежна сила. Комусь хвилі дарують спокій, комусь силу і наснагу. Ось і мене, воно необділило.
Я замріяно вдивлялась, як світанок розмальовує небо розкішною пастеллю, коли відчула під ногами щось холодне і слизьке. То була пляшка. І непроста, а скляна. Це, доречі, неабияка вдача, в нашу пластикову еру, знайти справжнє скло. Пляшка була міцного закоркована, а всередині, згорнутий в компактну трубочку ховався лист.
«Любе море, я знаю, що ти маєш в собі і силу і енергію життя. Подаруй, будь ласка, мені надію на одужання. Я впевнена, ти точно знаєш, яке це щастя мати свободу вільно рухатись, вдихати на повні груди і невідчувати при цьому того пекучого, страшного, всеохоплюючого болю. Я ще не намріялась, а мрій у мене, ого-го, як багато. Я хочу віртуозно навчитись грати на піаніно. Вчитель каже, що у мене непогано виходить. Що я вловлюю і ритм, і мелодію. Знаєш, море, мені здається, ти теж твориш музику. Вона звучить на якійсь такій дивній октаві, якої я, ще, навіть, і не чула. Ти не ображайся… Твоя музика, вона така тиха, ніжноритмічна, заспокійлива.
А ще хочу мандрувати, поплавати на кораблі, побачити дельфінів. Це такі дивні риби з моєї книжички, у них немає луски і вони вміють розмовляти. Ти, точно, знаєш про них більше ніж я, правда ж?
А ще дуже, ну просто страшенно хочу скоштувати, оте мандаринове морозиво. Я вже їла ванільне, полуничне і шоколадне. А манадаринове - ні, яке воно на смак? Може це як їсти мандаринку і запивати молоком… Не завадило б мені і волосся, довге – довге, як у твоїх русалок, і якщо, можна з кучерями,а то моє від хвороби геть випало. Дорослі кажуть у всьому винен той рак.
Мені інколи здається, що він переплутав мене з тобою, приповз зі своїми величезними щупальцями не туди куди треба. В лікарні коли я лежала з різними трубочками, звук мого дихання дуже нагадував оцей твій шух, шух, шух…Думаю через це, він і заблукав, загубив шлях додому. Ти поклич його назад, до себе, добре?
Ну все, буду закінчувати, пора іти пити ліки.
Сподіваюся зустрітись з тобою наступного літа, мені вже буде 12. Хоч я трохи і постарію, але думаю ти мене всерівно впізнаєш.
Люблю тебе, Море.
Твоя Настуня.»
Я відчула на губах солоний смак сліз, море -плакало, плакала - я…