Оууу! Ну це вже зовсім нікуди не годиться!
Да вони мабуть вже зовсім знущаються з нас! І як взагалі можно було таки теми напригадувати? Мабуть зустрілися там удвох, хильнули того кон'ячку, і почали майнд-шторм:
- як би таку тему вигадатити, ну щоб взагалі їм там усім капці були! Щоб так перелякалися, щоб або заново народилися, або повтікали!
-а що, теж варіант!
-Будьмо!
Хохот, вітійливато виграє музИка, брязг фужерів резонує із затишною атмосферою кафе, де розсип дбайливо розставлених свічок, наче рожевих перлин у пуантах, підігрує та підстрибує у ритмі чарівної, заспокійливої та вселяючої віру у краще майбутнє мУзики…
Це були мої перші думки, коли я прочитала наступну тему ессе, і що мабуть якщо я напишу це, то це вже точно буде моєю фатальною дрібницею у цьому проекті, або ні?
Згадується наче казали про відвертість почуттів, але ох…як же важко крокувати далі. І наче є така можливість вільного вибору щоб припинити це знущання, здатися, зійти з дистанції.
Коли розумієш, що ти одночасно і віслюк, і той клятий наїзник із морквою, у одному флаконі. Мабуть якщо б віслюк був більш свідоміший, то він би певно зрозумів би, що якщо він скине свого хазяїна, то нарешті з'їсть ту моркву, і у його ката більше вже не буде можливості керувати їм.
Цікаво, чому саме ці думки раніше ніколи не прилетали до моєї голови? Може тому, що я і сама собі була цим катом? І саме зараз, вперше у житті зрозуміла як перестати їм бути?
Але, якщо віслюк таки з'їсть цю моркву, чи не прирече він одночасно і себе, і свого господаря на небуття? Бо якщо ти вже ситий, і у тебе наче все є, нащо далі крокувати? Чи це не буде фатальною дрібницею їх сумісного життя?
Да вони мабуть вже зовсім знущаються з нас! І як взагалі можно було таки теми напригадувати? Мабуть зустрілися там удвох, хильнули того кон'ячку, і почали майнд-шторм:
- як би таку тему вигадатити, ну щоб взагалі їм там усім капці були! Щоб так перелякалися, щоб або заново народилися, або повтікали!
-а що, теж варіант!
-Будьмо!
Хохот, вітійливато виграє музИка, брязг фужерів резонує із затишною атмосферою кафе, де розсип дбайливо розставлених свічок, наче рожевих перлин у пуантах, підігрує та підстрибує у ритмі чарівної, заспокійливої та вселяючої віру у краще майбутнє мУзики…
Це були мої перші думки, коли я прочитала наступну тему ессе, і що мабуть якщо я напишу це, то це вже точно буде моєю фатальною дрібницею у цьому проекті, або ні?
Згадується наче казали про відвертість почуттів, але ох…як же важко крокувати далі. І наче є така можливість вільного вибору щоб припинити це знущання, здатися, зійти з дистанції.
Коли розумієш, що ти одночасно і віслюк, і той клятий наїзник із морквою, у одному флаконі. Мабуть якщо б віслюк був більш свідоміший, то він би певно зрозумів би, що якщо він скине свого хазяїна, то нарешті з'їсть ту моркву, і у його ката більше вже не буде можливості керувати їм.
Цікаво, чому саме ці думки раніше ніколи не прилетали до моєї голови? Може тому, що я і сама собі була цим катом? І саме зараз, вперше у житті зрозуміла як перестати їм бути?
Але, якщо віслюк таки з'їсть цю моркву, чи не прирече він одночасно і себе, і свого господаря на небуття? Бо якщо ти вже ситий, і у тебе наче все є, нащо далі крокувати? Чи це не буде фатальною дрібницею їх сумісного життя?