Коли я була маленька найстрашніший мій сон був про війну. Нічний жах, якесь напівтьмяне марево, він приходив, особливо часто,коли я хворіла. Я знала про неї в деталях через розповіді бабусь і дідуся.
Про те як німці хотіли втопити мамину маму в діжці з водою,бо вона 8 річна дражнила німецького фрітца і обзивала його "Маруся", як дідусь лежав на печі в 43 році пух від голоду,а його мама вже готувала свічки і тканину щоб гідно його поховати, як татова мама 9 річною дитиною в 45 році тікала від совєтів закопавшись з головою у вагон з вугіллям рятуючись від заслання,бо її батька розстріляли,а вона, донька ворога народу. І завжди ці сни були для мене задухою,я не могла вдихнути,я прокидалась і плакала...Мені здавалось що моє тіло оніміло,що я забула як дихати,що мене немає...
І ось, в один момент цей сон перетворився на реальність. Холодну,тверезу,жорстоку...
Я зовсім не можу пригадати всіх деталей 24 лютого. Пам'ятаю тільки,що на декілька хвилин я забула як дихати. Весь світ перетворився для мене на обсолютно темне, безмежне, багатовимірне полотно,в якому я була мізерною крапкою,яка тонула в цій безодні безпорадності й страху.
Вдихнути і усвідоми,що це не сон,це все на яву, мені допомогли перелякані голоси моїх дітей. Я набрала повні груди повітря,і абсолютно ясно усвідомила,що не сплю. Бо попри страх і розгубленість,я дуже чітко,на рівні фізичних інстинктів виживання вирішила,що попри тваринний страх смерті, відчай і ненависть, я до останніх своїх сил як умію, буду дихати, вчитись жити в цих обставинах і боротись - заради голосу своїх дітей, заради пам'яті своїх батьків.
Про те як німці хотіли втопити мамину маму в діжці з водою,бо вона 8 річна дражнила німецького фрітца і обзивала його "Маруся", як дідусь лежав на печі в 43 році пух від голоду,а його мама вже готувала свічки і тканину щоб гідно його поховати, як татова мама 9 річною дитиною в 45 році тікала від совєтів закопавшись з головою у вагон з вугіллям рятуючись від заслання,бо її батька розстріляли,а вона, донька ворога народу. І завжди ці сни були для мене задухою,я не могла вдихнути,я прокидалась і плакала...Мені здавалось що моє тіло оніміло,що я забула як дихати,що мене немає...
І ось, в один момент цей сон перетворився на реальність. Холодну,тверезу,жорстоку...
Я зовсім не можу пригадати всіх деталей 24 лютого. Пам'ятаю тільки,що на декілька хвилин я забула як дихати. Весь світ перетворився для мене на обсолютно темне, безмежне, багатовимірне полотно,в якому я була мізерною крапкою,яка тонула в цій безодні безпорадності й страху.
Вдихнути і усвідоми,що це не сон,це все на яву, мені допомогли перелякані голоси моїх дітей. Я набрала повні груди повітря,і абсолютно ясно усвідомила,що не сплю. Бо попри страх і розгубленість,я дуже чітко,на рівні фізичних інстинктів виживання вирішила,що попри тваринний страх смерті, відчай і ненависть, я до останніх своїх сил як умію, буду дихати, вчитись жити в цих обставинах і боротись - заради голосу своїх дітей, заради пам'яті своїх батьків.