Ну точно, це моя тема. Я мстю і мстя моя страшна. Або, ні, я не злопам’ятна, я просто зла, і пам’ять в мене гарна.
Але геть вже про мене, краще про мою дитину. Я буду такою крутою матір’ю, та буду так сильно бажати “покращити” його життя, що ледь не з самого народження він ітак все зрозуміє. Він буде посміхатися та хохотати уві сні, впродовж першого місяця. У 3 місяця він вперше вимовить Мама, у 5, одразу ж, як задзвонить телефон - мама алло. У 7 місяців він вже зрозуміє що пора тікати, і ні, він не буде намагатися, він одразу візьме та навчиться стояти,і за місяць він побіжить,ще раніше ніж я у свій час.
Але ж, я-же-мати. Мені ніколи нічого з того що він робить не буде достатньо, бо у мене на нього великі плани. Він буде намагатися, робити помилки, та замість підтримки отримуватиме наганяї. Я бажатиму йому добра, тому я буду йому мститися за те що він не можу робити ідеально і з першого разу(себе я також кожний раз гризу).
Це відіб’є у нього деякі бажання, наприклад бажання малювати. І попри мої спроби виправити ці наслідки, пригадуя та показуя як гарно в нього виходило, його мабуть кожного разу буде колоти докором і током, що так, в мене вийшло, але потім прилетіло так, що ну його к монахам, ще раз у житті це пробувати. Принаймі це те, що відчуваю зараз я, пригадуючі, як моя мати у свій час мене покращувала.
Як добре що у мене виявилося більш свідомості ніж у неї, меньше жадібності, більше внутрішнього болю, який спонукне важку частину навчань у школі перекласти на плечі двох репетиторів, боя моя …геть оскаженіла білочка, вже не буде знати куди ці горішки “не встигає у навчанні” дівати.
Дякувати одному із педагогів, він навчить його самостійності у виконанні домашнього завдання, та докопуватися до ядра, але навіть зараз, я до очуміння та зациклення боюсь що він попросить мене йому допомогти…І тоді у мене випливе з підсвідомості та мстлива училка з мультиків: ”Я тебе научу, проучу, вивчу!”
Але геть вже про мене, краще про мою дитину. Я буду такою крутою матір’ю, та буду так сильно бажати “покращити” його життя, що ледь не з самого народження він ітак все зрозуміє. Він буде посміхатися та хохотати уві сні, впродовж першого місяця. У 3 місяця він вперше вимовить Мама, у 5, одразу ж, як задзвонить телефон - мама алло. У 7 місяців він вже зрозуміє що пора тікати, і ні, він не буде намагатися, він одразу візьме та навчиться стояти,і за місяць він побіжить,ще раніше ніж я у свій час.
Але ж, я-же-мати. Мені ніколи нічого з того що він робить не буде достатньо, бо у мене на нього великі плани. Він буде намагатися, робити помилки, та замість підтримки отримуватиме наганяї. Я бажатиму йому добра, тому я буду йому мститися за те що він не можу робити ідеально і з першого разу(себе я також кожний раз гризу).
Це відіб’є у нього деякі бажання, наприклад бажання малювати. І попри мої спроби виправити ці наслідки, пригадуя та показуя як гарно в нього виходило, його мабуть кожного разу буде колоти докором і током, що так, в мене вийшло, але потім прилетіло так, що ну його к монахам, ще раз у житті це пробувати. Принаймі це те, що відчуваю зараз я, пригадуючі, як моя мати у свій час мене покращувала.
Як добре що у мене виявилося більш свідомості ніж у неї, меньше жадібності, більше внутрішнього болю, який спонукне важку частину навчань у школі перекласти на плечі двох репетиторів, боя моя …геть оскаженіла білочка, вже не буде знати куди ці горішки “не встигає у навчанні” дівати.
Дякувати одному із педагогів, він навчить його самостійності у виконанні домашнього завдання, та докопуватися до ядра, але навіть зараз, я до очуміння та зациклення боюсь що він попросить мене йому допомогти…І тоді у мене випливе з підсвідомості та мстлива училка з мультиків: ”Я тебе научу, проучу, вивчу!”