Уявіть собі дерев'яну скриню - величезну,красиво оздоблену різноманітними візерунками. Так ось,стоїть вона в мене посеред кімнати, зазвичай я намагаюсь її обійти, часто я через це дуже дратуюсь, злюсь. Ця скриня як наріжний камінь, об який вічно шпортаєшся,набиваєш синці,а відсунути не можеш,бо вона занадто важка. Інколи я використовуючи її замість стола,інколи замість крісла. Але більшість часу мене переповнює цікавість,що ж там всередині. Та є одна,дуже суттєва проблема, відкрити скриню я не можу,у мене немає ключа.
Так ось, проект Mateus, дав можливість зазирнути в цю скриню, підібрати до неї ключ і нарешті після сорока років очікування,здогадок і цікавості, побачити і відчути що ж там всередині,який зміст вона зберігала весь цей час.
Чи була я здивована? - На всі сто! Чого там тільки не було...Якийсь мотлох,щось таке про що я вже й думати забула,не часто,але траплялись досить цінні і дорогі моєму серцю речі. Час від часу,я відчувала втому,мені нехотілось більше копошитись в цій скрині,деколи ставало нудно. Але я примушувала себе,заставляли,бо ключ мені дали всього на декілька тижнів. Треба ж встигнути розібрати побільше. Бувало,що я знаходила якусь цікавинку,довго її розглядала,думала для чого вона,що з нею робити,як застосувати, а інколи, я натрапляє на справжнісінький мотлох,який,навіть до рук брати нехотілось,щось таке гидке,брудне,незрозуміле.
Врешті,мені здалось,що я ледь дотягуючись,напруженими пальцями рук відчула її дно, нерівні, жорсткі стінки. І я зрозуміла,що скриня має форму,свої окремі межі,і можливо,не така вона вже важка...
Так ось, проект Mateus, дав можливість зазирнути в цю скриню, підібрати до неї ключ і нарешті після сорока років очікування,здогадок і цікавості, побачити і відчути що ж там всередині,який зміст вона зберігала весь цей час.
Чи була я здивована? - На всі сто! Чого там тільки не було...Якийсь мотлох,щось таке про що я вже й думати забула,не часто,але траплялись досить цінні і дорогі моєму серцю речі. Час від часу,я відчувала втому,мені нехотілось більше копошитись в цій скрині,деколи ставало нудно. Але я примушувала себе,заставляли,бо ключ мені дали всього на декілька тижнів. Треба ж встигнути розібрати побільше. Бувало,що я знаходила якусь цікавинку,довго її розглядала,думала для чого вона,що з нею робити,як застосувати, а інколи, я натрапляє на справжнісінький мотлох,який,навіть до рук брати нехотілось,щось таке гидке,брудне,незрозуміле.
Врешті,мені здалось,що я ледь дотягуючись,напруженими пальцями рук відчула її дно, нерівні, жорсткі стінки. І я зрозуміла,що скриня має форму,свої окремі межі,і можливо,не така вона вже важка...