Зацікавилась проектом, бо уявила собі що щас, зараз і писати, і малювати - усьому одразу ж навчать.
Обрала найкращу з моїх картин на відбірний тур (ту що лежала у шухлядці), бо випендрюватися не можна, а тут наче можно.
Хоп і я у проекті. Краса…Зачаїла дихання, чекаю що буде далі…
Перше завдання…
Звісно я здогадувалась що буде мабуть не легко, але “Виснажлива близкість”? Ще й картинку причепити? У шухлядці більш нічого не знайшлось, та навіть якщо б і знайшлась ідея що намалювати, то немає часу на її втілення. Бо я себе вже трошки знаю і мені мінімум потрібно 10 годин на пошуки ідеї та саме малювання.
Далі було неспокійне спостереження за тим, як почали сипатися ессе інших учасників-перше, друге, третє… Пролунала думка що, а може ну його, ще не пізно зіскочити. Ця думка не полишає мене і досі.
Але ж можно хоча б спробувати…Лише раз, а потім вже зіскочу.
Було величезне полегшання, коли хтось з учасників не відіслав перше ессе та покинув проект-наче хтось послабив мій ланцюжок на шиї: "Дивись, якщо іншим можно зіскочити, то тобі тоді теж можна…".
Далі я ледь не перераховувала по головах скільки відіслано, скільки ні, щоб не дай боже як минулого разу не відіслати у 23.30 останнього дня.
Дуже сильно кожного разу сподівалася що ще хтось покине проект(коллеги соррі),бо тоді мій капканчик розімкнеться, і якщо і іншим також важко, то на себе можно так сильно вже не нападати…
Минають тижні, я вже підкована, ессе відправляю не в останній день, і навіть поталанило з додатком "Canva", ліпити картинки стало легше…фух…
Але…росте зсередини спротив і закінчення марафону сприймається як складний іспит у кінці року:"Ось зараз сдам, і потім вже видохну…заживу.". Напруга така велика, що накануні сдачі безсоння, а після-прокидаюсь зранку, бо висвободилось купа енергії, що і не знаешь куди її подіти.
Фінальне ессе, і вже можно зазирнути у вічі та порівняти свої фантазії з реальністю.
Чого я чекала ? Чекала на розкриття своїх можливостей, щоб хоба, і враз і тексти і картинки - усе само собой писалось. - Це звісно були фантазії, писати було важко, а з креативною частиною без Canva, мабуть зовсім не впоралась би і сдалась.
Дуже сильно заздрила тим учасникам, які гарно малюють олівцем. Рачка, який пошматував стіночку, та зелений мабуть корішок, травмований від проростання почок,будуть ще довго жити у моїй свідомості.
Була рада що наважилась та докрокувала до кінця, через скрежет зубами, та надзусилля, але після цих сімох тижнів дуже хочу у довготривалу відпустку, з массажами і спа….
Дякую усім організаторам, помічникам і коллегам по творчості.
Обрала найкращу з моїх картин на відбірний тур (ту що лежала у шухлядці), бо випендрюватися не можна, а тут наче можно.
Хоп і я у проекті. Краса…Зачаїла дихання, чекаю що буде далі…
Перше завдання…
Звісно я здогадувалась що буде мабуть не легко, але “Виснажлива близкість”? Ще й картинку причепити? У шухлядці більш нічого не знайшлось, та навіть якщо б і знайшлась ідея що намалювати, то немає часу на її втілення. Бо я себе вже трошки знаю і мені мінімум потрібно 10 годин на пошуки ідеї та саме малювання.
Далі було неспокійне спостереження за тим, як почали сипатися ессе інших учасників-перше, друге, третє… Пролунала думка що, а може ну його, ще не пізно зіскочити. Ця думка не полишає мене і досі.
Але ж можно хоча б спробувати…Лише раз, а потім вже зіскочу.
Було величезне полегшання, коли хтось з учасників не відіслав перше ессе та покинув проект-наче хтось послабив мій ланцюжок на шиї: "Дивись, якщо іншим можно зіскочити, то тобі тоді теж можна…".
Далі я ледь не перераховувала по головах скільки відіслано, скільки ні, щоб не дай боже як минулого разу не відіслати у 23.30 останнього дня.
Дуже сильно кожного разу сподівалася що ще хтось покине проект(коллеги соррі),бо тоді мій капканчик розімкнеться, і якщо і іншим також важко, то на себе можно так сильно вже не нападати…
Минають тижні, я вже підкована, ессе відправляю не в останній день, і навіть поталанило з додатком "Canva", ліпити картинки стало легше…фух…
Але…росте зсередини спротив і закінчення марафону сприймається як складний іспит у кінці року:"Ось зараз сдам, і потім вже видохну…заживу.". Напруга така велика, що накануні сдачі безсоння, а після-прокидаюсь зранку, бо висвободилось купа енергії, що і не знаешь куди її подіти.
Фінальне ессе, і вже можно зазирнути у вічі та порівняти свої фантазії з реальністю.
Чого я чекала ? Чекала на розкриття своїх можливостей, щоб хоба, і враз і тексти і картинки - усе само собой писалось. - Це звісно були фантазії, писати було важко, а з креативною частиною без Canva, мабуть зовсім не впоралась би і сдалась.
Дуже сильно заздрила тим учасникам, які гарно малюють олівцем. Рачка, який пошматував стіночку, та зелений мабуть корішок, травмований від проростання почок,будуть ще довго жити у моїй свідомості.
Була рада що наважилась та докрокувала до кінця, через скрежет зубами, та надзусилля, але після цих сімох тижнів дуже хочу у довготривалу відпустку, з массажами і спа….
Дякую усім організаторам, помічникам і коллегам по творчості.