Круглий годинник на стіні показував першу годину ночі. Він ритмічно відраховував секунди першого Оліного чергування в лікарні, що врешті, зливались в хвилини та години.
«Пійду я, напевно, подрімаю поки все тихо» - позіхаючи звернулась до Олі старша медсестра, і направилась в сестринську, яка знаходилась в кінці довжелезного коридору.
«Добре, я поки почергую. Але, до Федора Івановича самі будете підходити, я більш до нього ні ногою. Бо, знову мене чи щипати буде, чи сватати за себе.»
«Ох, ця молодьож… Добре, розберемось…»
Двері сестриньської закрились, і єдиним джерелом світла на поверсі залишилась старенька зелена лампа, яка стояла тут, напевно ще з тих часів, коли цю лікарню тільки побудували.
Оля заварила собі чай, дістала корзинку з печивом, яку вони по черзі наповнювали з дівчатами, та направилась на своє чергувальне місце.
Вона любила усамітнення, тому і новину про нічні чергування сприйняла, як можливість побути зі своїми думками наодинці, почитати улюблені книжки в тонких палітурках, в яких вона завжди могла заховатись від свого буденного життя, з його проблемами та переживаннями.
Вже підходячи до свого місця Оля побачила, що на підлозі щось лежить. Вона підняла предмет - і це виявилась синенька трикотажна шапочка. Таку вона колись купувала, коли дізналась про свою вагітність. Та, на жаль, шапочка так і непригодилась…
«Напевно, хтось загубив з відвідувачів…»
Вона відігнала від себе спогади 7ми річної давнини, і сіла за стіл з новою книжкою: «Випробування прощенням» - було написано на обкладинці.
Час тягнувся повільно, годинник на стіні неквапливо відміряв 1:30, 1:45, 1:50, а о 2й ночі він зупинився зовсім.
Тепер Олі стало аж моторошно від тиші, що запанувала в відділенні.
Приблизно, о 2:15 вона вирішила пройтись поверхом і перевірити палати. Та, не встигла вона це зробити, як піднявши погляд від книжки - ледве не посивіла від страху: перед нею в метрі стояв хлопчик, на вигляд років 7-8ми. Дітей в цьому відділені бути не може. Звідки він взявся?
«Привіт, ти звідки тут взявся?»
«Я прийшов до тебе.» - відповів хлопчик.
«До мене? Де твої батьки?» - Оля вже зовсім не розуміла, що відбувається.
«Не бійся. Ти дуже сумна.»
«Слухай, я не розумію нічого, але треба зателефонувати твоїй мамі. Ти знаєш номер мами, вона десь тут?»
«Ти моя мама.»
Оля відчула, як хтось підбив її під коліна, так, що вона просто присіла напроти. Холодний піт виступив у неї над верхньою нубою. В вухах задзвеніло. Відчуття нереальності лякало і заморожувало будь-які думки.
«Хто ти? Чого ти хочеш?»
«Я хочу, щоб ти була щаслива. Ти не можеш повернути час назад і вчинити по-іншому. В той момент життя ти вчинила єдиним можливим для тебе тодішньої чином. Не вини себе будь ласка.»
У Ольги покотилися сльози, вона ніби перестала дихати, а через хвилину хриплий, наче, тваринний вдох повітря знов наповнив її легені.
«Я не можу… Я так хотіла тебе, але не змогла взяти на себе тоді відповідальність… Я б віддала зараз все на світі, щоб повернутись у той день і прийняти зовсім інше рішення…Пробач мене...»
«Я не сержусь на тебе. Я люблю тебе. Тепер і ти повинна полюбити себе і простити.» - на цих словах він підійшов майже впритул до Олі, витер її сльози і обійняв.
«Я люблю тебе. Ти сильна. Все буде добре. От побачиш. І купи собі, нарешті, те червоне плаття в горошок - воно б тобі так личило.»
Він потерся своїм маленьким носиком об її ніс і посміхнувся.
Наступної миті Ольга опинилася одна в своєму сестринському кріслі з книжкою на колінах.
Годинник на стіні показував 2:16, секундна стрілка все так же відраховувала час чергування, а з кінця коридору вже доносились човгаючі кроки та незадоволене буркотіння старшої медсестри.
Що це було? Сон? Реальність? Сон наяву?
«Я прощаю себе. Дякую тобі…» - прошепотіла вона зжимаючи в руках синю трикотажну шапочку. «Я куплю собі плаття... і ще не одне. Я буду щаслива. Я обіцяю тобі. Я обіцяю нам.»
«Пійду я, напевно, подрімаю поки все тихо» - позіхаючи звернулась до Олі старша медсестра, і направилась в сестринську, яка знаходилась в кінці довжелезного коридору.
«Добре, я поки почергую. Але, до Федора Івановича самі будете підходити, я більш до нього ні ногою. Бо, знову мене чи щипати буде, чи сватати за себе.»
«Ох, ця молодьож… Добре, розберемось…»
Двері сестриньської закрились, і єдиним джерелом світла на поверсі залишилась старенька зелена лампа, яка стояла тут, напевно ще з тих часів, коли цю лікарню тільки побудували.
Оля заварила собі чай, дістала корзинку з печивом, яку вони по черзі наповнювали з дівчатами, та направилась на своє чергувальне місце.
Вона любила усамітнення, тому і новину про нічні чергування сприйняла, як можливість побути зі своїми думками наодинці, почитати улюблені книжки в тонких палітурках, в яких вона завжди могла заховатись від свого буденного життя, з його проблемами та переживаннями.
Вже підходячи до свого місця Оля побачила, що на підлозі щось лежить. Вона підняла предмет - і це виявилась синенька трикотажна шапочка. Таку вона колись купувала, коли дізналась про свою вагітність. Та, на жаль, шапочка так і непригодилась…
«Напевно, хтось загубив з відвідувачів…»
Вона відігнала від себе спогади 7ми річної давнини, і сіла за стіл з новою книжкою: «Випробування прощенням» - було написано на обкладинці.
Час тягнувся повільно, годинник на стіні неквапливо відміряв 1:30, 1:45, 1:50, а о 2й ночі він зупинився зовсім.
Тепер Олі стало аж моторошно від тиші, що запанувала в відділенні.
Приблизно, о 2:15 вона вирішила пройтись поверхом і перевірити палати. Та, не встигла вона це зробити, як піднявши погляд від книжки - ледве не посивіла від страху: перед нею в метрі стояв хлопчик, на вигляд років 7-8ми. Дітей в цьому відділені бути не може. Звідки він взявся?
«Привіт, ти звідки тут взявся?»
«Я прийшов до тебе.» - відповів хлопчик.
«До мене? Де твої батьки?» - Оля вже зовсім не розуміла, що відбувається.
«Не бійся. Ти дуже сумна.»
«Слухай, я не розумію нічого, але треба зателефонувати твоїй мамі. Ти знаєш номер мами, вона десь тут?»
«Ти моя мама.»
Оля відчула, як хтось підбив її під коліна, так, що вона просто присіла напроти. Холодний піт виступив у неї над верхньою нубою. В вухах задзвеніло. Відчуття нереальності лякало і заморожувало будь-які думки.
«Хто ти? Чого ти хочеш?»
«Я хочу, щоб ти була щаслива. Ти не можеш повернути час назад і вчинити по-іншому. В той момент життя ти вчинила єдиним можливим для тебе тодішньої чином. Не вини себе будь ласка.»
У Ольги покотилися сльози, вона ніби перестала дихати, а через хвилину хриплий, наче, тваринний вдох повітря знов наповнив її легені.
«Я не можу… Я так хотіла тебе, але не змогла взяти на себе тоді відповідальність… Я б віддала зараз все на світі, щоб повернутись у той день і прийняти зовсім інше рішення…Пробач мене...»
«Я не сержусь на тебе. Я люблю тебе. Тепер і ти повинна полюбити себе і простити.» - на цих словах він підійшов майже впритул до Олі, витер її сльози і обійняв.
«Я люблю тебе. Ти сильна. Все буде добре. От побачиш. І купи собі, нарешті, те червоне плаття в горошок - воно б тобі так личило.»
Він потерся своїм маленьким носиком об її ніс і посміхнувся.
Наступної миті Ольга опинилася одна в своєму сестринському кріслі з книжкою на колінах.
Годинник на стіні показував 2:16, секундна стрілка все так же відраховувала час чергування, а з кінця коридору вже доносились човгаючі кроки та незадоволене буркотіння старшої медсестри.
Що це було? Сон? Реальність? Сон наяву?
«Я прощаю себе. Дякую тобі…» - прошепотіла вона зжимаючи в руках синю трикотажну шапочку. «Я куплю собі плаття... і ще не одне. Я буду щаслива. Я обіцяю тобі. Я обіцяю нам.»