Улюблена тема, дякую.
Жага помсти спалахує в мені у долі секунди після того як людина, якою я захоплювалась, показує свої ікла. Гордість штовхає доводити, сперечатися, відстоювати, карати.
Солодке відчуття помститися, а ще приторніше — зробити це винахідливо, тонко, не пошкоджуючи свого бездоганного макіяжу і білосніжних рукавичок, даруючи компліменти і посміхаючись в обличчя, а після - удар нижче пояса “я бажаю вам любові, ось фото вашого чоловіка у ліжку з іншою”. Як наче той ніж, що ти встромила у серце людині, нічого для тебе не важив, ти хотіла як краще, ти намагалась допомогти. Смакуй тріумф людожерства.
Відпусти з ціпка пса-ненажеру, і перш за все він роздирає плоть твоєї жертви, покірно виконуючи команду, але вже наступної миті він кинеться на твое власне серце, свій звичний видобуток. Пес повертається на своє місце із новими силами, із шматком душі чужинця і все ще насолоджуючись краплями його крові, вмощується у твоїй душі щоб далі жити там. Тепер в нього більше сил і наснаги, він краще навчився робити те, чого ти його вчиш.
Ніж, наскрізь проткнувши чуже серце, стирчить зі спини...твоєї.
А після оргії помсти накриють сльози відчаю. Та схаменися вже, собако! Досить гуркотіти, волати, брехати, скиглити, мовчати... не плач, мала, я знаю тобі болить. Заб’юся у куток тісної безодні.
Брата вбили з помсти,
лежав він у труні, яку обрали його вбивці,
то жовте листя падало йому на очі. Заплющені.
І все одно помстився хто й навіщо. Запізно.
А я возила їх в його машині. Мовчки.
Робила добрі справи, вінки і гості, тости, сльози. Тиша.
Вони чекали помсти,
і вдарили мене жбурнувши за волосся.
Біль втрати розривав мене на шмаття. Потім.
І звідки взЯлися ті сили стати струнко,
та я лише сказала “Подивіться.
В очі нашій мамі,
дитину якої ви щойно вбили..
...
бог вибачить,
живіть з цим, вам з тим жити”.
Я думаю, тієї миті. Диво.
Я приручила пса, давши йому свободу, волю й спокій.
Жага помсти спалахує в мені у долі секунди після того як людина, якою я захоплювалась, показує свої ікла. Гордість штовхає доводити, сперечатися, відстоювати, карати.
Солодке відчуття помститися, а ще приторніше — зробити це винахідливо, тонко, не пошкоджуючи свого бездоганного макіяжу і білосніжних рукавичок, даруючи компліменти і посміхаючись в обличчя, а після - удар нижче пояса “я бажаю вам любові, ось фото вашого чоловіка у ліжку з іншою”. Як наче той ніж, що ти встромила у серце людині, нічого для тебе не важив, ти хотіла як краще, ти намагалась допомогти. Смакуй тріумф людожерства.
Відпусти з ціпка пса-ненажеру, і перш за все він роздирає плоть твоєї жертви, покірно виконуючи команду, але вже наступної миті він кинеться на твое власне серце, свій звичний видобуток. Пес повертається на своє місце із новими силами, із шматком душі чужинця і все ще насолоджуючись краплями його крові, вмощується у твоїй душі щоб далі жити там. Тепер в нього більше сил і наснаги, він краще навчився робити те, чого ти його вчиш.
Ніж, наскрізь проткнувши чуже серце, стирчить зі спини...твоєї.
А після оргії помсти накриють сльози відчаю. Та схаменися вже, собако! Досить гуркотіти, волати, брехати, скиглити, мовчати... не плач, мала, я знаю тобі болить. Заб’юся у куток тісної безодні.
Брата вбили з помсти,
лежав він у труні, яку обрали його вбивці,
то жовте листя падало йому на очі. Заплющені.
І все одно помстився хто й навіщо. Запізно.
А я возила їх в його машині. Мовчки.
Робила добрі справи, вінки і гості, тости, сльози. Тиша.
Вони чекали помсти,
і вдарили мене жбурнувши за волосся.
Біль втрати розривав мене на шмаття. Потім.
І звідки взЯлися ті сили стати струнко,
та я лише сказала “Подивіться.
В очі нашій мамі,
дитину якої ви щойно вбили..
...
бог вибачить,
живіть з цим, вам з тим жити”.
Я думаю, тієї миті. Диво.
Я приручила пса, давши йому свободу, волю й спокій.