Короткі есеї - мій жанр, бо така бурхлива розвідницька діяльність у хащах свого всесвіту підіймає чималі емоції. На першому абзаці сльози або сміх. На третьому - тверде переконання, що на сьогодні досить, треба з цих будяків вилазити. Так від історії про страх смерті як рушія саморозвитку так накрутило гулю в голові, що поки летіла вулицею й думала цю думу, то перечепилася ногою за ногу й заземлилася об асфальт. Такі от летючі валькірії.
Я як та парасоля, яку виламує шквал почуттів весняною зливою. Щоб не зламало вітром, її простіше скласти. І йти собі як є, стрибаючи по калюжах.
Лайки і відгуки показали мою вразливість. Оця мить, коли ось-ось дадуть відгук про твою роботу… Серце вистрибує. Минає година слави, і потім розчароване раціо бухтить, що всі найвищі бали - то не воно, просить трійку з плюсом і кіпою психоаналітичних коментарів від учительки. Розум їв би і їв би. Та щось інше всередині того не витримує. А де взяти внутрішні сили на осмислення та переживання такого різнобарв'я есеїв і нарній, які вони відкривають? Рукола з гвіздками - це ж іще одна метафора життя!
Сім тижнів повернули мені пам’ять. Вони повернули мені мене. Я - ходячий оксюморон. І ось вона - шершава гладінь мого буття у небутті.
Ритм Матеусу став новою точкою відліку. Дав ґрунт під ноги. Системність породжує довіру до себе. Я можу цінувати себе в діяльності, а не лише фантазіях. І зменшити авторитарність і авторитетність голосу з середини, який прибиває до підлоги. Легкість, з якою можу діставати ідеї та сюжети просто з голови, надихає. Не треба йти в медитацію. На унітазі приходять найкращі думки. Перевірено.
Я як та парасоля, яку виламує шквал почуттів весняною зливою. Щоб не зламало вітром, її простіше скласти. І йти собі як є, стрибаючи по калюжах.
Лайки і відгуки показали мою вразливість. Оця мить, коли ось-ось дадуть відгук про твою роботу… Серце вистрибує. Минає година слави, і потім розчароване раціо бухтить, що всі найвищі бали - то не воно, просить трійку з плюсом і кіпою психоаналітичних коментарів від учительки. Розум їв би і їв би. Та щось інше всередині того не витримує. А де взяти внутрішні сили на осмислення та переживання такого різнобарв'я есеїв і нарній, які вони відкривають? Рукола з гвіздками - це ж іще одна метафора життя!
Сім тижнів повернули мені пам’ять. Вони повернули мені мене. Я - ходячий оксюморон. І ось вона - шершава гладінь мого буття у небутті.
Ритм Матеусу став новою точкою відліку. Дав ґрунт під ноги. Системність породжує довіру до себе. Я можу цінувати себе в діяльності, а не лише фантазіях. І зменшити авторитарність і авторитетність голосу з середини, який прибиває до підлоги. Легкість, з якою можу діставати ідеї та сюжети просто з голови, надихає. Не треба йти в медитацію. На унітазі приходять найкращі думки. Перевірено.