В написанні цього ессе я опинилась долілиць на землі. Я раз у раз занурювала руки в ґрунт шукаючи крихітні зерна, що були вкинуті туди давно, а зараз переросли у непролазні джунглі причин і наслідків. Виколупала історію про те як я залишена в селі у бабусі на літо в 4 роки навчилась брехати і уникати покарання. А пізніше лише відшліфувала свою майстерність. А варто було просто зізнатися про те, що насправді сталося з тим бідолашним курчам і що я чесно ненавмисно. Зараз я знаю, що рідна бабця точно не прибила б за те.
Шарячи переораними ділянкам минулого я раптом занурилась глибше де не було ні зерен ні коріння, а одна я. Дивлюсь… це я саме зараз в очікуванні фатальної дрібниці в апогей сімейної кризі. Я зачаїлася, така тиха і хороша без права на помилку, і жодного звуку чи поруху. Дивлюсь а іноді підглядаю, слухаю, а часом підслуховую і чекаю на неї. Засинаю під колискову своїх фантазій про те як я розправлю крила і продеру горло, покажу зуби і пошматую кігтями і нарешті стану собою. А що він? Він обережний, напевно знає що ходить по лезу ножа. «Еееей!» - Звертаюсь до неї тихим криком з-під ковдри. «Міс невинна помилка чи пані драматична трагедія, там хтось є? Ще довго мені тут сидіти скрученій у цій зоні комфорту? Чи мені самій вийти, нашкребти зусиль і як раніше постелити тобі ліжечко?»
Часом вивчаю теорію як захоплююче чтиво, а через якийсь час накопичується достатньо інформації і тіло резонує та вібрує від того яка ця правда. З жахом розумію, що я загралася в розставляння пасток для чудотворної і фатальної дрібниці, якої для мене нарешті буде достатньо аби змінити долю. Чи вся ця затія не є фатальною?
Повернувшись у минуле, я б зараз ніжно обійняла ту малу себе з пухнастим комочком у руках і все пояснила. Водночас розумію, що там десь є та я, яка вже неодмінно поспішає мене обійняти і підтримати в цю непросту мить.
Шарячи переораними ділянкам минулого я раптом занурилась глибше де не було ні зерен ні коріння, а одна я. Дивлюсь… це я саме зараз в очікуванні фатальної дрібниці в апогей сімейної кризі. Я зачаїлася, така тиха і хороша без права на помилку, і жодного звуку чи поруху. Дивлюсь а іноді підглядаю, слухаю, а часом підслуховую і чекаю на неї. Засинаю під колискову своїх фантазій про те як я розправлю крила і продеру горло, покажу зуби і пошматую кігтями і нарешті стану собою. А що він? Він обережний, напевно знає що ходить по лезу ножа. «Еееей!» - Звертаюсь до неї тихим криком з-під ковдри. «Міс невинна помилка чи пані драматична трагедія, там хтось є? Ще довго мені тут сидіти скрученій у цій зоні комфорту? Чи мені самій вийти, нашкребти зусиль і як раніше постелити тобі ліжечко?»
Часом вивчаю теорію як захоплююче чтиво, а через якийсь час накопичується достатньо інформації і тіло резонує та вібрує від того яка ця правда. З жахом розумію, що я загралася в розставляння пасток для чудотворної і фатальної дрібниці, якої для мене нарешті буде достатньо аби змінити долю. Чи вся ця затія не є фатальною?
Повернувшись у минуле, я б зараз ніжно обійняла ту малу себе з пухнастим комочком у руках і все пояснила. Водночас розумію, що там десь є та я, яка вже неодмінно поспішає мене обійняти і підтримати в цю непросту мить.