Коли психіка качається, як гойдалка, життя, так би мовити на максималках, тоді потреба в переживанні емоцій надвисока, бо тільки так ти вмієш, тільки так ти знаєш. Це, як їздити 150 кілометрів на годину та створювати вітер, а потім тобі пропонують їхати з обмеженням швидкості, тримати баланс, ось тут і з’являються питання, як це? Чи вмію я так? Як цьому навчитися?
Раніше це було мені необхідно, тому що реальність створювала такі умови та пропонувала саме таку швидкість, буття було таке, тільки так я тоді могла … Прийшов час минуле залишити в спокою, поважно попрощатися та йти далі.
В реальному житті сьогодні я спостерігаю, як мені буття буває ніби прісним, не вистачає перчинки, щоб, як відчувати вже, так максимально, як створювати ситуацію, так сповнену всією гамою переживань. Я так відчуваю себе живою, мені здається, ніби тільки у найвищій точці емоційної діаграми я справді живу. Це як залежність у залежних, хочеться постійно дозу, а потім вище і ще вище, кричить ця невгамовна частина, дай адреналіну будь-яким шляхом, нагодуй мене.
Колись це стало способом життя, певною схемою за допомогою якої я спілкувалася зі всесвітом та за звичкою звертаюся до неї й досі.
Штучно створюючи емоційний накал ніби пробуджуються найвищі ноти у психіці, що дає на мить відчути кайф … А що потім?! Потім порожнеча всередині та лежаче тіло без енергії, бо мені звичайній, живій, з обмеженнями не по кишені витрачати кожного разу енергію, як в останнє на різноманітні історії із життя. Це стосується будь-чого: загубила ключ, капнула кава на светр, зламала ніготь, таксист невчасно приїхав, чоловік розбив свічку, запізнилася на зустріч … є речі на які я не можу впливати та я хочу вчитися приймати рішення, як реагувати, який продукт створювати всередині себе, якою стежкою піти сьогодні в спробах зберегти ту золоту енергію, силу в собі, адже розбита свічка це просто розбита свічка …
Раніше це було мені необхідно, тому що реальність створювала такі умови та пропонувала саме таку швидкість, буття було таке, тільки так я тоді могла … Прийшов час минуле залишити в спокою, поважно попрощатися та йти далі.
В реальному житті сьогодні я спостерігаю, як мені буття буває ніби прісним, не вистачає перчинки, щоб, як відчувати вже, так максимально, як створювати ситуацію, так сповнену всією гамою переживань. Я так відчуваю себе живою, мені здається, ніби тільки у найвищій точці емоційної діаграми я справді живу. Це як залежність у залежних, хочеться постійно дозу, а потім вище і ще вище, кричить ця невгамовна частина, дай адреналіну будь-яким шляхом, нагодуй мене.
Колись це стало способом життя, певною схемою за допомогою якої я спілкувалася зі всесвітом та за звичкою звертаюся до неї й досі.
Штучно створюючи емоційний накал ніби пробуджуються найвищі ноти у психіці, що дає на мить відчути кайф … А що потім?! Потім порожнеча всередині та лежаче тіло без енергії, бо мені звичайній, живій, з обмеженнями не по кишені витрачати кожного разу енергію, як в останнє на різноманітні історії із життя. Це стосується будь-чого: загубила ключ, капнула кава на светр, зламала ніготь, таксист невчасно приїхав, чоловік розбив свічку, запізнилася на зустріч … є речі на які я не можу впливати та я хочу вчитися приймати рішення, як реагувати, який продукт створювати всередині себе, якою стежкою піти сьогодні в спробах зберегти ту золоту енергію, силу в собі, адже розбита свічка це просто розбита свічка …