Мій дідусь жив у селі самотньо впродовж 10 років після смерті бабусі. Він мав кіз і жив із продажу молока. Одного листопадового дня дідусь вирішив зарізати козла, бо така козляча доля - йти на м’ясо та хутро…
Коли сусідка зайшла до дідового подвір’я провідати, то побачила його вже мертвим, проте тварина, яку він зарізав, лежала поруч ще теплою. Але це був не козел, а вагітна кізочка.
Я можу тільки уявляти, який гострий, щемний, розпачливий біль відчув мій дідусь від здійсненої помилки. Дідусь мав ваду серця. Ця подія виявилася останнім кілком у його старече слабке тіло, й він відійшов трагічно - з пронизливим болем самодокору. Принаймні, так це видається мені. Адже насправді свідками тої історії життя-смерті були лише кізочка та дідусь, і можливо, кілька горобців на березі.
Мені було тоді 17 років. Відтоді задаюся питанням - скільки разів за життя ми нагло вмираємо? Скільки разів нас пронизує, зранює та зношує з середини всеохопний беззаперечний жах, переляк, гнів? Одного дня така блискавиця, породжена внутрішнім Всесвітом, може стати для нас останньою, якщо наділимо її вбивчим смислом.
Мій найсвіжіший досвід такого переживання: кілька днів тому в супермаркеті помітила, що ціна на шампунь зросла в півтора рази. Умить здригнулася від страху економічної кризи, війни, розбрату. Таке просте спостереження породило для мене уявний світ непевного майбутнього й причавило до підлоги на кілька днів. Переконання було настільки беззаперечним, що я ніби билася в конвульсії від електричного струму й не мала змоги витягнути себе з нього. Ось і ще одна іржава зарубка на стежці мого життя.
Шампунь - серйозно? А ще - забуті ключі, розбитий телефон, зачіпка на шифоновій сукні, лист від керівництва (байдуже про що, просто лист), - незліченний перелік інших дрібниць, разом із якими химера вривається в мій світ і смокче силу життя. Це може статися будь-якої миті, через будь-яку дрібницю.
Що ж, набувши шампуневого досвіду, рушаю далі життям навчатися, як не запросити це химерне марево в свій дім, коли воно спливе переді мною наступного разу.
Коли сусідка зайшла до дідового подвір’я провідати, то побачила його вже мертвим, проте тварина, яку він зарізав, лежала поруч ще теплою. Але це був не козел, а вагітна кізочка.
Я можу тільки уявляти, який гострий, щемний, розпачливий біль відчув мій дідусь від здійсненої помилки. Дідусь мав ваду серця. Ця подія виявилася останнім кілком у його старече слабке тіло, й він відійшов трагічно - з пронизливим болем самодокору. Принаймні, так це видається мені. Адже насправді свідками тої історії життя-смерті були лише кізочка та дідусь, і можливо, кілька горобців на березі.
Мені було тоді 17 років. Відтоді задаюся питанням - скільки разів за життя ми нагло вмираємо? Скільки разів нас пронизує, зранює та зношує з середини всеохопний беззаперечний жах, переляк, гнів? Одного дня така блискавиця, породжена внутрішнім Всесвітом, може стати для нас останньою, якщо наділимо її вбивчим смислом.
Мій найсвіжіший досвід такого переживання: кілька днів тому в супермаркеті помітила, що ціна на шампунь зросла в півтора рази. Умить здригнулася від страху економічної кризи, війни, розбрату. Таке просте спостереження породило для мене уявний світ непевного майбутнього й причавило до підлоги на кілька днів. Переконання було настільки беззаперечним, що я ніби билася в конвульсії від електричного струму й не мала змоги витягнути себе з нього. Ось і ще одна іржава зарубка на стежці мого життя.
Шампунь - серйозно? А ще - забуті ключі, розбитий телефон, зачіпка на шифоновій сукні, лист від керівництва (байдуже про що, просто лист), - незліченний перелік інших дрібниць, разом із якими химера вривається в мій світ і смокче силу життя. Це може статися будь-якої миті, через будь-яку дрібницю.
Що ж, набувши шампуневого досвіду, рушаю далі життям навчатися, як не запросити це химерне марево в свій дім, коли воно спливе переді мною наступного разу.