«Я не люблю пористий… - ніби, звично вимовила вона, і трохи тихіше додала, - Я ж вже казала...»
Але, поклавши, шоколадку на бокову поличку холодильника, посміхнулась своїм думкам: «Мілі віддам в понеділок. Везе ж цій жопці зі мною дружити». А, в голос промовила: «Ну що там у тебе, мій герою, розповідай!»
Він приходив до неї по середам, інколи в п‘ятницю до обіду. Вони кохалися, потім довго курили на кухні вейпи, і вона слухала його: про його роботу, про те, як колега невдало провів перемовини з крупною компанією і облажався. І, якщо б не Його таланти розрулювати, навіть, найскладніші ситуації - не бути ніякому злиттю. Слухала, про запах шкіри в його новій автівці, про недолугу секретарку, що постійно все плутає, і про, те як на вихідних він грав в гольф з якимось міністром, і «зробив» того.
«Ти розумієш, мала, якщоб не я, вони б там всі давно схлопнулись.»
Іноді, він міг зникнути на тиждень-два, а потім, як ні вчому не було зателефонувати: «Любонька, я так скучив, буду за годину.»
І Любонька завжди була готова зустріти його.
А, потім вони почали жити разом.
Їх стосунки були схожі, то на театр воєнних дій, то на медовий місяць в туркцькому all-inclusive.
«Це твій природній колір волосся? - він тримав її руде пасмо, і гіпнотезував очима: Мені подобається, коли дівчата, знаєш, більш натуральні.»
«А, ця твоя Міла, ви давно з нею дружите? Вона, якщо чесно, не дуже приємна. І ще здається, прикинула на мене оком. Я ж відчуваю, коли жінка мене хоче.»
«Навіщо тобі працювати там, де тебе не цінують? І взагалі, сиди собі дома, я ж тебе забезпечую. В чому проблема?»
«Де ти була?»
Це був перший раз, коли він вдарив її по щоці.
Потім, був ще другий, і третій…
В кінці грудня їй подзвонила Міла. «Я хвилююсь за тебе. З тих пір, як ти звільнилась ми майже не спілкувались. Останній раз, коли ми бачились, ти дивно себе вела... У тебе все добре? Будь ласка, давай зустрінемось?»
Коли Міла зайшла в кафе, то не одразу змогла впізнати Любу.
За одним єдиним зайнятим столиком сиділа, ніби, зовсім не її подруга, а інша жінка: піджаті, гострі від напруги плечі, розгублений погляд, якась невиразна водолазка з довгими рукавами, які Люба намагалась натягнути ще далі ніж зап‘ястя, цей колір волосся…
«Привіт, що з твоїм волоссям? А, я весь час думала, що ти руда!»
І, зустрівшись очима з подругою, Міла, нажаль, впізнала цей погляд... Багато років тому, вона сама пройшла цей шлях. Коли стосунки, не давали життя, а, ніби, відбирали. Коли близькість була настільки виснажливою, що хотілося тікати. Але сил не було.
Їй тоді допомогли. І тепер допоможе вона.
В той же вечір Міла забрала Любу до себе. Нічого не пояснюючи, вони зайшли разом в його дім, зібрали невеличку валізу і горщик з аглаонемою. Він нічого так і не запитав...
Вже через тиждень Люба сиділа в офісі друга Міли - Вадима, ріелтора, який допомагав їй шукати квартиру в аренду.