Коли я побачила допис про запуск цього проєкту, то одразу зрозуміла, що мені - сюди.
Не дивлячись на те, що чомусь мене дуже активно відмовляла від участі подруга, з якою я поділилася своїм наміром.
Перше есе. Про близькість. Я ще не розумію , що саме від мене вимагається, але чітко окреслюю свою позицію з поставленого питання, проте без деталей, щоб не дай Боже ніхто мене не впізнав. Ніяких фактів, все максимально заплутано. Ольга коментує, що все дуже сухо та беземоційно, структуровано та логічно. Всі ці слова - компліменти для мене, бо я вважаю себе відверто дуже емоційною людиною і не завжди логічною та структурованою. Відчуваю легке розчарування, що формат не підійшов, але щиро радію, що у мені помітили ті риси, які я не завжди сама у себе помічаю. Це підвищує мою самооцінку.
Друге есе. Надихаючий страх.
Розумію, що нікуди подітися, треба-таки давати якийсь фактаж про себе. Трохи відчуваю дискомфорт. Але - тільки вперед.
Щодо малюнку - всі свої малюнки на всіх етапах я робила виключно за принципом - «що бачу, те співаю». Тобто є тема, є історія - є її реалістичне зображення. Але що цікаво, не дивлячись на те, що принцип завжди був один, реакція Тетяни завжди була різною. Наприклад, я реалістично зобразила свої відчуття по приїзді в США в цьому есе, малюю, і думаю, ну скажуть, Сталоне, що нема фантазії? Навіщо все малювати буквально? А мені каже Тетяна, - «Виставку відкривай». Я була дуже приємно дуже здивована. На цьому етапі Ольга каже все круто, але покажи свою вразливість.
Етап # 3. Гарна некраса. Показую свою вразливість у всій красі. Ольга каже, що трохи прісновато, але бали ставить високі. Тетяна взагалі каже, що щось банальне я намалювала. І мене засмутило саме те, що я всю душу вклала в це есе, весь свій біль, та всю душу та досвід в малюнок. І ніхто з експертів цього не помітив. Бо тема цього есе максимально актуальна та травмуюча для мене. Це я пишу ні в якому разі не в якості претензії до експертів. Просто описую емоції. Порадувало те, що якимось дивом вийшло трохи пропрацювати цю тему та зловити пару інсайтів.
Есе # 4. Фатальна дрібниця.
На цьому етапі у мене починає народжуватися усвідомлення того, що виявляється інших людей можна і бажано приймати. З якого такого переляку? Як-то кажуть. Зерно посаджене.
Есе # 5. Мстива доброта. Я дійсно не пригадала такого про себе. Бо я надто прямолінійна. І я до таких методів не здатна. Я буду херачити правду-матку прямо в обличчя кривднику з численними матюками і такий інструмент як мстива доброта мені ні до чого. Тому я написала історію про своїх маму та бабусю. Це єдине есе, яке набрало вагому кількість лайків від інших конкурсантів. Важливий висновок, що так як історія не про мене, то не завжди люди можуть розділити твої найглибші переживання. До цієї ідеї я ще повернуся. І чергова незгода з Тетяною. Бо це був один з найулюбленіших мною малюнків. Не найбільш творчий/ оригінальний, не найбільш ідеальний, але я намагалася передати емоції. І мені, я вважаю, це вдалося. Тетянин коментар - все банально - бабуся, мама.
Есе # 6. Сон наяву. На цьому етапі проростають зерна усвідомлення, посіяні на етапі # 4. Остаточно формується усвідомлення того, що для ефективного життя, виявляється, (що дуже неочікувано) потрібно намагатися комунікувати та вміти домовлятися з реальними людьми, враховуючи іх потреби та особливості. Я майже ніколи цього не робила. Прошу не плутати зі здатністю до емпатії. Рівень емпатії в мене дуже високий. Але я просто пру до мети як танк. Не по головах, але і без жодної рефлексії щодо думок оточуючих щодо танку в іх огороді. Виявила, що є досить багато вторинних вигод, щоб продувжувати не домовлятися з людьми. Тож проблема усвідомлена, але шляхи її вирішення ще в розробці.
Основні висновки щодо всього проєкту:
- не все, що подобається тобі сподобається експертам; і це нормально
- не все, що сподобається експертам, сподобається тобі; і це нормально
- не все, що сподобається експертам, сподобається іншим учасникам; і це нормально
- ти можеш дуже круто щось робити і це може бути на найвищому рівні оцінено експертами. Проте якщо твої ідеї не розділяє група, ти ніколи не виграєш. І нажаль, це закон. Це може бути аналогом колективу, тощо. І у мене були ситуації, де знову таки «я повністю відповідала посаді», але через неспівпадіння з ідеологією групи, я не досягала поставленоі мети. І це є для мене дуже показово. Не те що, я б дуже хотіла виграти у цьому проекті, але я була б не проти. І я бачу високі оцінки від експертів і зовсім незначні лайки - від інших учасників. Скоріш за все їм не близький мій внутрішній світ та / або спосіб викладення думок. Але загальний висновок такий, що себе не треба міняти в угоду колективу, але щоб стати дійсно успішним в колективі необхідно шукати колектив однодумців. Якщо ж наразі це не можливо - шукати способи домовитися з «неоднодумцями».
-
І головне - коли я писала найперше пробне есе-доступ на тему «Чому я заздрю?», я писала, що взагалі рідко чомусь заздрю, але заздрю тим, хто може абсолютно вільно та без негативних наслідків для себе бути собою. Відчуваю, що якщо цей проєкт і не повністю вирішив для мене питання внутрішнього дозволу бути собою, то принаймні значущий крок до цього зроблено. Для мене це дуже цінно. Щиро дякую, і експертам, і учасникам.
Не дивлячись на те, що чомусь мене дуже активно відмовляла від участі подруга, з якою я поділилася своїм наміром.
Перше есе. Про близькість. Я ще не розумію , що саме від мене вимагається, але чітко окреслюю свою позицію з поставленого питання, проте без деталей, щоб не дай Боже ніхто мене не впізнав. Ніяких фактів, все максимально заплутано. Ольга коментує, що все дуже сухо та беземоційно, структуровано та логічно. Всі ці слова - компліменти для мене, бо я вважаю себе відверто дуже емоційною людиною і не завжди логічною та структурованою. Відчуваю легке розчарування, що формат не підійшов, але щиро радію, що у мені помітили ті риси, які я не завжди сама у себе помічаю. Це підвищує мою самооцінку.
Друге есе. Надихаючий страх.
Розумію, що нікуди подітися, треба-таки давати якийсь фактаж про себе. Трохи відчуваю дискомфорт. Але - тільки вперед.
Щодо малюнку - всі свої малюнки на всіх етапах я робила виключно за принципом - «що бачу, те співаю». Тобто є тема, є історія - є її реалістичне зображення. Але що цікаво, не дивлячись на те, що принцип завжди був один, реакція Тетяни завжди була різною. Наприклад, я реалістично зобразила свої відчуття по приїзді в США в цьому есе, малюю, і думаю, ну скажуть, Сталоне, що нема фантазії? Навіщо все малювати буквально? А мені каже Тетяна, - «Виставку відкривай». Я була дуже приємно дуже здивована. На цьому етапі Ольга каже все круто, але покажи свою вразливість.
Етап # 3. Гарна некраса. Показую свою вразливість у всій красі. Ольга каже, що трохи прісновато, але бали ставить високі. Тетяна взагалі каже, що щось банальне я намалювала. І мене засмутило саме те, що я всю душу вклала в це есе, весь свій біль, та всю душу та досвід в малюнок. І ніхто з експертів цього не помітив. Бо тема цього есе максимально актуальна та травмуюча для мене. Це я пишу ні в якому разі не в якості претензії до експертів. Просто описую емоції. Порадувало те, що якимось дивом вийшло трохи пропрацювати цю тему та зловити пару інсайтів.
Есе # 4. Фатальна дрібниця.
На цьому етапі у мене починає народжуватися усвідомлення того, що виявляється інших людей можна і бажано приймати. З якого такого переляку? Як-то кажуть. Зерно посаджене.
Есе # 5. Мстива доброта. Я дійсно не пригадала такого про себе. Бо я надто прямолінійна. І я до таких методів не здатна. Я буду херачити правду-матку прямо в обличчя кривднику з численними матюками і такий інструмент як мстива доброта мені ні до чого. Тому я написала історію про своїх маму та бабусю. Це єдине есе, яке набрало вагому кількість лайків від інших конкурсантів. Важливий висновок, що так як історія не про мене, то не завжди люди можуть розділити твої найглибші переживання. До цієї ідеї я ще повернуся. І чергова незгода з Тетяною. Бо це був один з найулюбленіших мною малюнків. Не найбільш творчий/ оригінальний, не найбільш ідеальний, але я намагалася передати емоції. І мені, я вважаю, це вдалося. Тетянин коментар - все банально - бабуся, мама.
Есе # 6. Сон наяву. На цьому етапі проростають зерна усвідомлення, посіяні на етапі # 4. Остаточно формується усвідомлення того, що для ефективного життя, виявляється, (що дуже неочікувано) потрібно намагатися комунікувати та вміти домовлятися з реальними людьми, враховуючи іх потреби та особливості. Я майже ніколи цього не робила. Прошу не плутати зі здатністю до емпатії. Рівень емпатії в мене дуже високий. Але я просто пру до мети як танк. Не по головах, але і без жодної рефлексії щодо думок оточуючих щодо танку в іх огороді. Виявила, що є досить багато вторинних вигод, щоб продувжувати не домовлятися з людьми. Тож проблема усвідомлена, але шляхи її вирішення ще в розробці.
Основні висновки щодо всього проєкту:
- не все, що подобається тобі сподобається експертам; і це нормально
- не все, що сподобається експертам, сподобається тобі; і це нормально
- не все, що сподобається експертам, сподобається іншим учасникам; і це нормально
- ти можеш дуже круто щось робити і це може бути на найвищому рівні оцінено експертами. Проте якщо твої ідеї не розділяє група, ти ніколи не виграєш. І нажаль, це закон. Це може бути аналогом колективу, тощо. І у мене були ситуації, де знову таки «я повністю відповідала посаді», але через неспівпадіння з ідеологією групи, я не досягала поставленоі мети. І це є для мене дуже показово. Не те що, я б дуже хотіла виграти у цьому проекті, але я була б не проти. І я бачу високі оцінки від експертів і зовсім незначні лайки - від інших учасників. Скоріш за все їм не близький мій внутрішній світ та / або спосіб викладення думок. Але загальний висновок такий, що себе не треба міняти в угоду колективу, але щоб стати дійсно успішним в колективі необхідно шукати колектив однодумців. Якщо ж наразі це не можливо - шукати способи домовитися з «неоднодумцями».
-
І головне - коли я писала найперше пробне есе-доступ на тему «Чому я заздрю?», я писала, що взагалі рідко чомусь заздрю, але заздрю тим, хто може абсолютно вільно та без негативних наслідків для себе бути собою. Відчуваю, що якщо цей проєкт і не повністю вирішив для мене питання внутрішнього дозволу бути собою, то принаймні значущий крок до цього зроблено. Для мене це дуже цінно. Щиро дякую, і експертам, і учасникам.