Де та тонка невловима межа, коли добрий вчинок перестає бути просто добрим і набуває додаткових смислів?
“Заподіяли добро,” - так часом жартують лікарі, коли домогли пацієнту попри його волю.
“Покараю світ добротою,” - із таким праведним наміром фанатик вирушає святою ходою виправляти грішних.
Є в тому елемент насилля, наруги, примусу задля якоїсь особливої сатисфакції. А ще є право, особливий дозвіл вчиняти так із іншим.
На днях мені написав двоюрідний брат. Почав із формальної фрази: Як справи у новій країні? - По малу. У безпеці. А в тебе ? - Низька зарплата. Шукаю нову працю. Згадую англійську зі школи. - Хочеш, можемо практикувати англійську разом? - одразу запропонувала я. - Так, залюбки. Як щодо цієї суботи? - миттєво погодився він.
Я непогано володію англійською. Спільна практика піде братові на користь. Це допоможе йому в кар’єрі. Мені цікаво, яким він став тепер. З нетерпінням чекаю нашої розмови.
І водночас…
Підлітками ми з ним товаришували. А наші батьки конкурували. Ми, діти, були гончаками, батьки мірялися нашими здобутками у великих і малих перегонах. Солодко хвалилися самі й ненавиділи-заздрили, коли хвалився інший. Мистецтво інтелектуального підколу в мене набуто генетично та суттєво відшліфовано живими майстеркласами зі справжніми маестро: мала змогу спостерігати вигадливі й оригінальні перли завуальованого приниження когось із родини щоразу, як родичи збиралася разом.
Змучена тенетами цих заряджених стосунків, я помалу виплуталася з них. Післясмак лишився такий, що до рідні не тягне вже років із 15-20. Тож мої зв’язки з родичами давно відсохли, окрім як із батьками.
… і водночас я чую сильне солодке відчуття помсти власним батькам - дивіться, я допомагаю команді супротивника. Дивіться, я розриваю вашу гру й починаю свою. Я вже доросла дівчинка!
“Заподіяли добро,” - так часом жартують лікарі, коли домогли пацієнту попри його волю.
“Покараю світ добротою,” - із таким праведним наміром фанатик вирушає святою ходою виправляти грішних.
Є в тому елемент насилля, наруги, примусу задля якоїсь особливої сатисфакції. А ще є право, особливий дозвіл вчиняти так із іншим.
На днях мені написав двоюрідний брат. Почав із формальної фрази: Як справи у новій країні? - По малу. У безпеці. А в тебе ? - Низька зарплата. Шукаю нову працю. Згадую англійську зі школи. - Хочеш, можемо практикувати англійську разом? - одразу запропонувала я. - Так, залюбки. Як щодо цієї суботи? - миттєво погодився він.
Я непогано володію англійською. Спільна практика піде братові на користь. Це допоможе йому в кар’єрі. Мені цікаво, яким він став тепер. З нетерпінням чекаю нашої розмови.
І водночас…
Підлітками ми з ним товаришували. А наші батьки конкурували. Ми, діти, були гончаками, батьки мірялися нашими здобутками у великих і малих перегонах. Солодко хвалилися самі й ненавиділи-заздрили, коли хвалився інший. Мистецтво інтелектуального підколу в мене набуто генетично та суттєво відшліфовано живими майстеркласами зі справжніми маестро: мала змогу спостерігати вигадливі й оригінальні перли завуальованого приниження когось із родини щоразу, як родичи збиралася разом.
Змучена тенетами цих заряджених стосунків, я помалу виплуталася з них. Післясмак лишився такий, що до рідні не тягне вже років із 15-20. Тож мої зв’язки з родичами давно відсохли, окрім як із батьками.
… і водночас я чую сильне солодке відчуття помсти власним батькам - дивіться, я допомагаю команді супротивника. Дивіться, я розриваю вашу гру й починаю свою. Я вже доросла дівчинка!