Сьогодні не буде художніх есе, хоча, саме за можливість створювати їх в різних жанрах, в залежності від теми, не обмежуючи себе - мені і подобався цей проєкт.
Сьогодні я впущу читача за лаштунки своїх історій.
Я і справді відчула себе трохи письменником. Знаєте, таким собі, чудирнацьким автором, міською божевільною, що крутить у себе весь день в голові якісь уривкі фраз, спілкуючись з людьми, намагається знайти характер для персонажа, вишукує в зовнішньому світі ідеї для сюжету, і фотографує дивні речі для ілюстрації своїх історій.
Короткометражні фільми в моїй голові з‘являлись швидше, ніж слова, і були настільки ж живими, наскільки можуть бути живими і справжніми історії і герої для їх автора.
Справжнє закулісся творчого процесу до сих пір зберігається у мене в нотатках:
«Я не люблю пористий»; почитати про прояви аб‘юза;
Аглаонема - відсилка до Леон Кіллер, як натяк на початок нового життя;
Шрами на обличчі; знайти кору; загуглити героїв Марвела;
Щось містичне - в стилі Стівена Кінга; темні коридори, лікарня, дитина;
Молодіжний сленг; лофери і чіноси; притча про сліди на піску;
і т.і.
Часто ідеї народжувались одразу - і я робила текстові замальовки, доповнюючи їх згодом сюжетними лініями та характерами персонажів.
Рідше - крутила в голові тему до останнього і писала як є, тексти-роздуми, що не приносило мені особливого задоволення. Так було з «надихаючим страхом» та «мстивою добротою» (останнє поняття, так і не втілило свого фізичного існування в моїй уяві.)
У мене був навіть свій особливий ритуал. Кожну п’ятницю: прокинутись, сніданок, сина в школу, собаку на прогулянку улюбленою стежкою, і вже там, я відкривала телеграм із завданням.
Тільки я, ранкова тиша лісу і нова тема...
Я намагалась утримати голову якомога довше вільною від думок, пов‘язанних із завданням. Адже, як тільки я прочитувала його - починалися приємні, а іноді і не дуже, творчі муки. І закінчували вони свербіти мені лише тоді, коли тема була дописана, до того моменту, що мені самій подобалось. Ілюстрація зазвичай виникала в процесі написання, а не після.
Щотижнева доза дофаміну. 7 тижнів - це майже в 2 рази більше, ніж потрібно для формування нової звички. Напевно, я продовжу цей творчий експеримент і далі.
Я йшла на цей проєкт з цікавості та бажання побачити різнобічні сторони свого творчого потенціалу.
Можливість писати під псевдонімом, і справді дала «дозвіл» експерементувати, не намагатись всім сподобатись, писати про те, що дійсно «болить» саме мені.
Не всі мої тексти були сприйняті експертами, так, як я їх писала. І тим паче, учасниками проєкту.
В один момент мені навіть захотілося вступити в полеміку. Бо, коли пишеш від себе, і частково про себе і для себе - зворотній зв‘язок про «маніпулятивність» сюжету, або невідповідність темі, останнє, що очікуєш почути.
І це дало змогу мені зіштовхнутись зі своїми «драконами», і запитати їх: «Чому мені так важливо, щоб мене сприймали саме так, як я відчуваю? Чи можна бути не сприйнятою і не паритись з цього приводу?» Дракони поки думають))
В проекті я зустрілась з полярними відчуттями: від ейфорії до несправедливості і протесту. Мені сподобались обидва стани. Це та енергія, яка будоражить митця і спонукає творити далі.
З проєкту я винесла для себе дві головні думки:
1. Виявляється, я можу писати в різних жанрах. І це такий кайф!
2. Не зраджуй себе, і твори як ти відчуваєш. Думки бувають різні. І це нормально.
Отже, хто я в проєкті «Мateus»?
Я хайвей.
Ні, не так.
Я стаю хайвеєм.
Широким, довгим хайвеєм. Без темних вуличок упереджень, без знаків «стоп», але з зупинками «за бажанням», без кричущих вивісок та яскравих рекламних бігбордів, але з музикою на хвилі рефлексії та сміливих експерементів.
До горизонту і далі!
Дякую вам!
Сьогодні я впущу читача за лаштунки своїх історій.
Я і справді відчула себе трохи письменником. Знаєте, таким собі, чудирнацьким автором, міською божевільною, що крутить у себе весь день в голові якісь уривкі фраз, спілкуючись з людьми, намагається знайти характер для персонажа, вишукує в зовнішньому світі ідеї для сюжету, і фотографує дивні речі для ілюстрації своїх історій.
Короткометражні фільми в моїй голові з‘являлись швидше, ніж слова, і були настільки ж живими, наскільки можуть бути живими і справжніми історії і герої для їх автора.
Справжнє закулісся творчого процесу до сих пір зберігається у мене в нотатках:
«Я не люблю пористий»; почитати про прояви аб‘юза;
Аглаонема - відсилка до Леон Кіллер, як натяк на початок нового життя;
Шрами на обличчі; знайти кору; загуглити героїв Марвела;
Щось містичне - в стилі Стівена Кінга; темні коридори, лікарня, дитина;
Молодіжний сленг; лофери і чіноси; притча про сліди на піску;
і т.і.
Часто ідеї народжувались одразу - і я робила текстові замальовки, доповнюючи їх згодом сюжетними лініями та характерами персонажів.
Рідше - крутила в голові тему до останнього і писала як є, тексти-роздуми, що не приносило мені особливого задоволення. Так було з «надихаючим страхом» та «мстивою добротою» (останнє поняття, так і не втілило свого фізичного існування в моїй уяві.)
У мене був навіть свій особливий ритуал. Кожну п’ятницю: прокинутись, сніданок, сина в школу, собаку на прогулянку улюбленою стежкою, і вже там, я відкривала телеграм із завданням.
Тільки я, ранкова тиша лісу і нова тема...
Я намагалась утримати голову якомога довше вільною від думок, пов‘язанних із завданням. Адже, як тільки я прочитувала його - починалися приємні, а іноді і не дуже, творчі муки. І закінчували вони свербіти мені лише тоді, коли тема була дописана, до того моменту, що мені самій подобалось. Ілюстрація зазвичай виникала в процесі написання, а не після.
Щотижнева доза дофаміну. 7 тижнів - це майже в 2 рази більше, ніж потрібно для формування нової звички. Напевно, я продовжу цей творчий експеримент і далі.
Я йшла на цей проєкт з цікавості та бажання побачити різнобічні сторони свого творчого потенціалу.
Можливість писати під псевдонімом, і справді дала «дозвіл» експерементувати, не намагатись всім сподобатись, писати про те, що дійсно «болить» саме мені.
Не всі мої тексти були сприйняті експертами, так, як я їх писала. І тим паче, учасниками проєкту.
В один момент мені навіть захотілося вступити в полеміку. Бо, коли пишеш від себе, і частково про себе і для себе - зворотній зв‘язок про «маніпулятивність» сюжету, або невідповідність темі, останнє, що очікуєш почути.
І це дало змогу мені зіштовхнутись зі своїми «драконами», і запитати їх: «Чому мені так важливо, щоб мене сприймали саме так, як я відчуваю? Чи можна бути не сприйнятою і не паритись з цього приводу?» Дракони поки думають))
В проекті я зустрілась з полярними відчуттями: від ейфорії до несправедливості і протесту. Мені сподобались обидва стани. Це та енергія, яка будоражить митця і спонукає творити далі.
З проєкту я винесла для себе дві головні думки:
1. Виявляється, я можу писати в різних жанрах. І це такий кайф!
2. Не зраджуй себе, і твори як ти відчуваєш. Думки бувають різні. І це нормально.
Отже, хто я в проєкті «Мateus»?
Я хайвей.
Ні, не так.
Я стаю хайвеєм.
Широким, довгим хайвеєм. Без темних вуличок упереджень, без знаків «стоп», але з зупинками «за бажанням», без кричущих вивісок та яскравих рекламних бігбордів, але з музикою на хвилі рефлексії та сміливих експерементів.
До горизонту і далі!
Дякую вам!