- Ти, Олю, господиня так собі. Нормальна у нас була квартира, простора, на що ти її змінила? На це? Одна маленька кімнатка, клітушка, ще й хитається та за вікном все мелькає.
- Бане, це вагон, ми їдемо поїздом, до Ужгорода.
- Навіщо?
- Ну, я до друзів їду, а тебе з собою взяла. Вирішила, що такому розумному й сміливому коту, як ти, подорож сподобається.
- Так, це ти точно помітила, про розумного та сміливого кота. Але про сподобається – сумнівно. Їжу мою взяла?
- Так, твої улюблені консерви з тунцем.
- Туалет мій взяла?
- Так, уже стоїть, iз твоїм улюбленим деревним наповнювачем.
- Воду налила мені?
- Так, Бане
- Для мене це, звичайно, стрес, але останнім часом від цих бахів за вікном стрес іще більший. Може, хоч висплюся в Ужгороді. Я пішов на верхню полицю, звідти тебе контролюватиму, щоб не втекла від мене.
- Я не збираюся це робити.
- Ви, жінки, такі непередбачувані. Жили собі жили, і ось ця поїздка.
- Знаєш, Бане, у мене також внутрішня паніка перед поїздками. Є люди, котрі люблять дорогу, але я до них не належу.
- А ти чула, як я жалібно нявкав у машині, коли нас везли?
- Ну як таке не почути, звісно. Я б теж так нявкала, якби собі дозволила.
- Уявляю цю картину: кіт, що нявкає від стресу, і нявкаюча жінка поруч. А чому це страшно, їхати з дому?
- Думаю тому, що ми втрачаємо "нору" та відчуваємо небезпеку в цій відірваності від дому. До того ж, їдучи, ми боїмося втратити дім назавжди. Я за своє життя переїжджала близько 20 разів і відчуваю це як маленьку смерть. Тому в дорогу я починаю збиратися за тиждень, щоб у стресі нічого не забути.
- Але ж ми повернемося до Києва?
- Звичайно, ми на тиждень до Ужгорода й назад.
P.S. Ми з Баном уже прямували до Києва цієї суботи.