В мої 25 прийшло усвідомлення, що все, що я знаю і думаю про себе взято з вуст інших. Прямого контакту не сталося.
Такий собі хамелеон без права проявляти свою індивідуальність, та і взагалі мати якісь потреби. Оточуючі стають єдиним мостиком, знайомим, перевіреним до відчуття себе живою.
Глушити шаленим тиском власний голос всередині аби краще орієнтуватись на потреби зовнішнього світу. І давати, давати, давати. В полоні цього тиску чітко відчувається безвихідь, робляться хаотичні рухи, аби тільки не зупинятись. А назовні маска незламності, яка пожирає будь які спроби проявити вразливість.
Страх бути собою - родючий ґрунт для презирства і знецінення інших. Чужі слабкості лягають як ліки на рану. Здається, що на якийсь момент стає легше, поки чергова «вискочка» не наступить на неї своєю автентичністю чи випадковий перехожий випалить тобі: дура, де твої очі?
Замкнуте коло, змія, що кусає себе за хвіст.
Полон, якого шукаєш і уникаєш одночасно, опускає з величі, кидаючи на землю. Там неминуче зустрічаєшся з тим, що ти людина: смертна, вразлива, із слабкостями, помилками та невдачами.
Кожного разу, коли я обираю бігти далі в пошуках підтвердження своєї важливості до тих самих слабких і гірших, я попадаю на нове коло... Ну ще один раз…
До зустрічі на цьому ж місці
Такий собі хамелеон без права проявляти свою індивідуальність, та і взагалі мати якісь потреби. Оточуючі стають єдиним мостиком, знайомим, перевіреним до відчуття себе живою.
Глушити шаленим тиском власний голос всередині аби краще орієнтуватись на потреби зовнішнього світу. І давати, давати, давати. В полоні цього тиску чітко відчувається безвихідь, робляться хаотичні рухи, аби тільки не зупинятись. А назовні маска незламності, яка пожирає будь які спроби проявити вразливість.
Страх бути собою - родючий ґрунт для презирства і знецінення інших. Чужі слабкості лягають як ліки на рану. Здається, що на якийсь момент стає легше, поки чергова «вискочка» не наступить на неї своєю автентичністю чи випадковий перехожий випалить тобі: дура, де твої очі?
Замкнуте коло, змія, що кусає себе за хвіст.
Полон, якого шукаєш і уникаєш одночасно, опускає з величі, кидаючи на землю. Там неминуче зустрічаєшся з тим, що ти людина: смертна, вразлива, із слабкостями, помилками та невдачами.
Кожного разу, коли я обираю бігти далі в пошуках підтвердження своєї важливості до тих самих слабких і гірших, я попадаю на нове коло... Ну ще один раз…
До зустрічі на цьому ж місці