Якась маячня: мій мозок вже кілька днів уперто відмовляється запамʼятати тему цього есе. Вже стільки разів дивилася і відразу начебто стирається. Хоча попередні теми запамʼяталися з першого погляду. А ось єдина асоціація виникла миттево: спільна окремість… обʼєднатися, аби відділитися… сепаратизм… і звісно увірвалися у памʼять спогади, як починалися тоді ці жахливі події, разом із (і без того постійним) болем того, що відбувається зараз… Тому зрозуміло, чому такий внутрішній опір. Але спробую написати про щось начебто інше- хоча власне про те саме.
Спостерігаю знову і знову, як швидко й (на перший погляд) міцно зближуються люди, яким є проти чого чи проти кого обʼєднатися. Чому це так? Ніколи не могла зрозуміти. Зараз майнула думка, що може це просто лежить у нашій природі. Подарунок еволюціі, щоб людство могло вижити в боротьбі з мамонтами, саблезубими тиграми та сусідніми агресивними племенами. Одна людина не мала б шансів, але сумісно, обʼєднуючи з іншими не тільки силу, але і лють, і відчайдушність, і азарт, і бажання жити… Це вдалося. Людство вижило. А інстинкти залишилися.
І прокидаються вже в дитинстві. Принаймні вже у шкільні роки я помітила, що найшвидше і начебто найближче здружуються ті дівчата, які винайшли собі загальну ворогиню, щоб було про кого глузувати та пліткувати на перерві, а може й розробляти плани страшенної помсти. Хоча помітила я і те, що тривали такі «вічні дружби» недовго, лише доки обом залишався «небайдужим» обʼєкт неприязні.
Та й у дорослому житті спостерігаю це хоча й більш завуальовано, але не менш інтенсивно. Коли наприклад, здавалося б, байдужі одне до одного колеги раптом гуртуються, коли незадоволені новим колегою, що якось не пасує до колективу, чи вередливим шефом. Щойно проблему вирішено, стосунки знову розчиняються з щиро-дружніх у байдужі, якщо звісно не трималися ще на чомусь спільному.
Та й навіть у дрібницях: мені вже траплялося, що починаєш дискутувати с кимось незнайомим у кавʼярні про нечемного офіціанта, і ось вже в обох палають очі, помножуються емоції, зʼявляється сміливість висловити незадоволення. Симпатія до людини, яка ось так спонтанно поділяє у цій ситуації твоє сприйняття й почуття, миттєво стає величезною (власне, такого самого розміру, як і антипатія до офіціанта) і виходиш з нею з тої кавʼярні майже сестрами- але у ту саму мить розмова завмирає, відчуваєш себе якось незручно і хочеться лише швиденько попрощатися.
І все це могло б здаватися лише кумедними та майже невинними іграми, якби кожні пару років не зʼявлявся десь у світі хтось, кому вдається таким чином обʼєднати достатньо велику групу людей - чи навіть цілу країну - проти страшного спільного ворога, який в усьому винний. І чомусь мало хто помічає (чи хоче помічати), що ця єдність- штучна, що спільне в них- лише ненависть, що проблема- в іншому, а ворог- уявний… і тоді починається чергова з чисельних безглуздих трагедій людства…
І мабуть це зараз напише моє ідеальне Я, яке жадає ідеальної реальності- але як хотілося б жити у світі, де люди обʼєднуються не проти когось чи чогось, не щоб відокремитись чи протиставити себе комусь, а просто заради того, щоб об’єднатися!
Спостерігаю знову і знову, як швидко й (на перший погляд) міцно зближуються люди, яким є проти чого чи проти кого обʼєднатися. Чому це так? Ніколи не могла зрозуміти. Зараз майнула думка, що може це просто лежить у нашій природі. Подарунок еволюціі, щоб людство могло вижити в боротьбі з мамонтами, саблезубими тиграми та сусідніми агресивними племенами. Одна людина не мала б шансів, але сумісно, обʼєднуючи з іншими не тільки силу, але і лють, і відчайдушність, і азарт, і бажання жити… Це вдалося. Людство вижило. А інстинкти залишилися.
І прокидаються вже в дитинстві. Принаймні вже у шкільні роки я помітила, що найшвидше і начебто найближче здружуються ті дівчата, які винайшли собі загальну ворогиню, щоб було про кого глузувати та пліткувати на перерві, а може й розробляти плани страшенної помсти. Хоча помітила я і те, що тривали такі «вічні дружби» недовго, лише доки обом залишався «небайдужим» обʼєкт неприязні.
Та й у дорослому житті спостерігаю це хоча й більш завуальовано, але не менш інтенсивно. Коли наприклад, здавалося б, байдужі одне до одного колеги раптом гуртуються, коли незадоволені новим колегою, що якось не пасує до колективу, чи вередливим шефом. Щойно проблему вирішено, стосунки знову розчиняються з щиро-дружніх у байдужі, якщо звісно не трималися ще на чомусь спільному.
Та й навіть у дрібницях: мені вже траплялося, що починаєш дискутувати с кимось незнайомим у кавʼярні про нечемного офіціанта, і ось вже в обох палають очі, помножуються емоції, зʼявляється сміливість висловити незадоволення. Симпатія до людини, яка ось так спонтанно поділяє у цій ситуації твоє сприйняття й почуття, миттєво стає величезною (власне, такого самого розміру, як і антипатія до офіціанта) і виходиш з нею з тої кавʼярні майже сестрами- але у ту саму мить розмова завмирає, відчуваєш себе якось незручно і хочеться лише швиденько попрощатися.
І все це могло б здаватися лише кумедними та майже невинними іграми, якби кожні пару років не зʼявлявся десь у світі хтось, кому вдається таким чином обʼєднати достатньо велику групу людей - чи навіть цілу країну - проти страшного спільного ворога, який в усьому винний. І чомусь мало хто помічає (чи хоче помічати), що ця єдність- штучна, що спільне в них- лише ненависть, що проблема- в іншому, а ворог- уявний… і тоді починається чергова з чисельних безглуздих трагедій людства…
І мабуть це зараз напише моє ідеальне Я, яке жадає ідеальної реальності- але як хотілося б жити у світі, де люди обʼєднуються не проти когось чи чогось, не щоб відокремитись чи протиставити себе комусь, а просто заради того, щоб об’єднатися!