- Котику, а чому, коли в мене щось падає з рук, ти тікаєш, а коли вибухи за вікном, ти спокійно продовжуєш лежати? - Думаю, якби вибухи були під вікном, я б злякався. Поки що вони були досить далеко. - Сергій теж чомусь не нервується від далеких вибухів. А я нервуюся від звуку, далеко він чи ні. - Це тому, що ти дівчинка, Олю. У дівчаток нервова система чутливіша , і ви емоційні. А ми, чоловіки, спокійніші, бо можемо за себе постояти. У чоловіків зброя, а в котиків зуби та пазурі: "Рррри". - Навчи мене не боятися. – Боятися треба тоді, коли є реальна небезпека. А ти себе часто накручуєш, бігаєш, метушишся. - Так, я не можу позбутися образів зруйнованих будинків, поранених і вбитих бомбами людей. - Ось бачиш, ти боїшся не того, що зараз, а того, що може бути. Ти не сидиш з ногами на дивані, а то гинеш, то вибираєшся з-під завалів, то лежиш, притиснута бетонною плитою. Вибухи у тебе в голові, Олю, а плита - це твій нагенерований жах, і ти цього не усвідомлюєш. - Що ти можеш порадити, спокійніший за мене котику? - Гладь кота, Олю! Бери мене на руки й зосереджено та ніжно гладь мене. Я згоден побути центром твого всесвіту й урятувати тебе від страху.