Всі слова вже викричані.
Посуд побитий. Не весь, звичайно, а лиш той, шо мені не дуже подобався.
Я складаюсь зі шматочків безсилля, як пазлік. Лиш всі частинки перемішані, і не видно навіть цільну картинку.
Дихати важко, але то вже давно так.
Як я опинилась в цій точці? Але думати вже більш не хочеться. Весь аналіз зводиться до "Ти! Це все ти! Через тебе! Тому шо ти!"
Давно не сплю, не їм, не радію.
Купаюсь в своїх стражданнях і вже навіть ловлю хвилі і роблю це майже мастєрскі.
Мій чоловік сидить навпроти мене за столом. Ховає свій страх за високомєрієм.
Ми мовчимо і це мовчання обливає кипятком. Від нього вже з'явились волдирі, і все тіло пече.
"І ти хочеш сказати, шо ти мене більше не любиш?" - він не витримує перший.
Я дивлюсь з-під лоба. І мовчу.
В моїй балакучій сімї мовчання завжди було лиш покаранням. Тож я і далі наказую себе. Мовчу і очима і тілом. І в цьому мовчанні стільки вольт, шо здається ця блискавка зараз когось таки знищить.
Це мовчання затоплює. Воно топить його надію в голосі. Воно настільки потужне, шо він закашлявся.
Тепер вже мовчання бере гучномовець і істерично верещить в обличчя нам обом.
Від цього мовчання труситься підлгога. Чи то мої коліна? А може, то саме мовчання тремтить від страху?
Раптом мій все-ще-чоловік відкрив рота, шоб ще шось додати. Але з рота вилізли не слова, а зелена змія. Вона проповзла по столу, залишаючи за собою чи то слиз чи то сльози, було важко зрозуміти. Швидко і міцно закрутилась навколо моєї шиї і зашипіла «Скашши шо любишшшш».
Я відчула, як в моєму мовчанні сталась тріщина. Язик зарухався.
Але перш ніж шось вимовити, в тій тріщині я побачила пекло. А в тому пеклі горіла лиш я. У своїх волдриях, у вискоромєрії, в оточенні змій. Навколо був чи то слиз, чи то сльози, було важко зрозуміти.
«Тільки не назад» - ця думка зазвучала барабаном в моєму мовчанні.
Треба пройти своє пекло, шоб відчути всю силу свого безсилля.
Так само не відводячи погляда і не вимовляючи ні слова, я здерла змію зі своєї шиї і кинула її туди ж у вогонь. Хай краще згорить вона, ніж я.
Не витримавши мого мовчання, мій колишній чоловік пішов. Забрав з собою стола, блендер і дрєль. І залишив розсипані пазліки, які я довго збирала в картинку знову.
Посуд побитий. Не весь, звичайно, а лиш той, шо мені не дуже подобався.
Я складаюсь зі шматочків безсилля, як пазлік. Лиш всі частинки перемішані, і не видно навіть цільну картинку.
Дихати важко, але то вже давно так.
Як я опинилась в цій точці? Але думати вже більш не хочеться. Весь аналіз зводиться до "Ти! Це все ти! Через тебе! Тому шо ти!"
Давно не сплю, не їм, не радію.
Купаюсь в своїх стражданнях і вже навіть ловлю хвилі і роблю це майже мастєрскі.
Мій чоловік сидить навпроти мене за столом. Ховає свій страх за високомєрієм.
Ми мовчимо і це мовчання обливає кипятком. Від нього вже з'явились волдирі, і все тіло пече.
"І ти хочеш сказати, шо ти мене більше не любиш?" - він не витримує перший.
Я дивлюсь з-під лоба. І мовчу.
В моїй балакучій сімї мовчання завжди було лиш покаранням. Тож я і далі наказую себе. Мовчу і очима і тілом. І в цьому мовчанні стільки вольт, шо здається ця блискавка зараз когось таки знищить.
Це мовчання затоплює. Воно топить його надію в голосі. Воно настільки потужне, шо він закашлявся.
Тепер вже мовчання бере гучномовець і істерично верещить в обличчя нам обом.
Від цього мовчання труситься підлгога. Чи то мої коліна? А може, то саме мовчання тремтить від страху?
Раптом мій все-ще-чоловік відкрив рота, шоб ще шось додати. Але з рота вилізли не слова, а зелена змія. Вона проповзла по столу, залишаючи за собою чи то слиз чи то сльози, було важко зрозуміти. Швидко і міцно закрутилась навколо моєї шиї і зашипіла «Скашши шо любишшшш».
Я відчула, як в моєму мовчанні сталась тріщина. Язик зарухався.
Але перш ніж шось вимовити, в тій тріщині я побачила пекло. А в тому пеклі горіла лиш я. У своїх волдриях, у вискоромєрії, в оточенні змій. Навколо був чи то слиз, чи то сльози, було важко зрозуміти.
«Тільки не назад» - ця думка зазвучала барабаном в моєму мовчанні.
Треба пройти своє пекло, шоб відчути всю силу свого безсилля.
Так само не відводячи погляда і не вимовляючи ні слова, я здерла змію зі своєї шиї і кинула її туди ж у вогонь. Хай краще згорить вона, ніж я.
Не витримавши мого мовчання, мій колишній чоловік пішов. Забрав з собою стола, блендер і дрєль. І залишив розсипані пазліки, які я довго збирала в картинку знову.