Кажуть, смерть приходить тихо. Та коли померла остання Надія, громом пролунала зустріч тіла її із землею. Земля затремтіла, здіймаючи в небо зграю птахів, щоб ті розбудили сліпу могутню амазонку. Красива у своїй силі, сильна у своїй красі. Неконтрольована, здатна знищити навіть те, що цінне.. Праведний гнів амазонки руйнував міста, затоплював острови, надвигав цунамі, спалював мости і цілі села аж поки вона падала в безсиллі в глибокий сон, залишаючи після себе палаючі руїни.
Вона вигинає свою оголену спину, спалахують вогнем факели в руках, очі - бездонні провалля, не наділені здатністю бачити цей світ. Її танок - танго смерті. Жодного жалю, лише сліпа ненависть керує ними.
Амазонка шукає Надію — живу чи мертву. Шукає, щоб попрощатися... чи щоб помститися. Кому?
Над нею кружляє сокіл - її вірний супутник, її сумління і ясний зір. Він то наближається, то знову набирає висоти щоб погасити вогонь, що злизує його пір’я. Він криком хоче спинити її, але його слова губляться в буревіях, що вирують навколо.
Тоді він наважується на маневр, що коштуватиме дорого. Наблизившись якнайближче до амазонки, сокіл закричав: «Там же діти! Вони твоя надія!»
Гострі, як стріли, ці слова пронизують її серце. Обличчя амазонки спалахнуло вогнем, вона застигла, нависаючи як смерть над щойнонародженими вовчатами. На якусь мить зір її став чітким. Амазонка побачила, як ті повзали одне по одному, скавулячи шукали маму. Роззирнулась. Навкруги лише полум’я. Знесилена, вона впала на землю. Перебираючи попіл в руці, вона нарешті змогла попрощатись і відпустити.
А сокіл і далі кружляє високо в небі. Він завжди буде поруч. Як справжній друг. Як совість, яку не знищити навіть вогнем.
Вона вигинає свою оголену спину, спалахують вогнем факели в руках, очі - бездонні провалля, не наділені здатністю бачити цей світ. Її танок - танго смерті. Жодного жалю, лише сліпа ненависть керує ними.
Амазонка шукає Надію — живу чи мертву. Шукає, щоб попрощатися... чи щоб помститися. Кому?
Над нею кружляє сокіл - її вірний супутник, її сумління і ясний зір. Він то наближається, то знову набирає висоти щоб погасити вогонь, що злизує його пір’я. Він криком хоче спинити її, але його слова губляться в буревіях, що вирують навколо.
Тоді він наважується на маневр, що коштуватиме дорого. Наблизившись якнайближче до амазонки, сокіл закричав: «Там же діти! Вони твоя надія!»
Гострі, як стріли, ці слова пронизують її серце. Обличчя амазонки спалахнуло вогнем, вона застигла, нависаючи як смерть над щойнонародженими вовчатами. На якусь мить зір її став чітким. Амазонка побачила, як ті повзали одне по одному, скавулячи шукали маму. Роззирнулась. Навкруги лише полум’я. Знесилена, вона впала на землю. Перебираючи попіл в руці, вона нарешті змогла попрощатись і відпустити.
А сокіл і далі кружляє високо в небі. Він завжди буде поруч. Як справжній друг. Як совість, яку не знищити навіть вогнем.