Відчайдушний спокій, друже, хто ж ти такий? Чому ж я дуже хочу пірнути в тебе, перебувати з тобою, але коли ти поряд я хочу від тебе втекти та стати незалежною. Взагалі-то, дивлячись на твоє імʼя, я починаю трохи осмислювати, що ти якийсь каламбур. Як це спокій може бути відчайдушним? Це як занурюватися в безмежність, не залишаючи нічого поза собою…
Спокій, а чи можеш ти бути Зваженим?
Здається, що це саме те місце в якому треба затриматись, бо саме зваженість передбачає, те що на тебе необхідно зважати, а не мріяти, не пірнати та так напружено очікувати, а перебувати.
Чи буваю я спокійною насправді? Чи це лише образ, що існує у всесвіті й очах інших? Чи, можливо, я лише читаю про спокій, вчуся його відчувати, відчайдушно прагну… але навіть у сні поряд зі мною залишається тривога? Постійне надання всьому сенсу, необхідність діяти – завжди, всюди, якнайшвидше…
А де ж він, той спокій? Всередині чи зовні? Чи, можливо, це точка рівноваги, що народжується між ними?
Згідно китайській традиції: є небо, є земля, а людина між ними – їхнє дитя. І мені здається, що саме тут, у цій точці між урахуванням зовнішньої реальності та внутрішньої тиші, він і живе. Малий, але водночас безмежний. Важливий, але непомітний. І щойно треба активізуватися – він зникає.
Відчуваючи його, завжди можна знайти тих, хто знайомий з ним. Однодумців, які переживають схоже, але кожен – по-своєму.
Спокій, а чи можеш ти бути Зваженим?
Здається, що це саме те місце в якому треба затриматись, бо саме зваженість передбачає, те що на тебе необхідно зважати, а не мріяти, не пірнати та так напружено очікувати, а перебувати.
Чи буваю я спокійною насправді? Чи це лише образ, що існує у всесвіті й очах інших? Чи, можливо, я лише читаю про спокій, вчуся його відчувати, відчайдушно прагну… але навіть у сні поряд зі мною залишається тривога? Постійне надання всьому сенсу, необхідність діяти – завжди, всюди, якнайшвидше…
А де ж він, той спокій? Всередині чи зовні? Чи, можливо, це точка рівноваги, що народжується між ними?
Згідно китайській традиції: є небо, є земля, а людина між ними – їхнє дитя. І мені здається, що саме тут, у цій точці між урахуванням зовнішньої реальності та внутрішньої тиші, він і живе. Малий, але водночас безмежний. Важливий, але непомітний. І щойно треба активізуватися – він зникає.
Відчуваючи його, завжди можна знайти тих, хто знайомий з ним. Однодумців, які переживають схоже, але кожен – по-своєму.