Перед написанням цього тексту зіткнулася зі своїми емоціями, заспокоїла себе.
Я дружина захисника, який із перших днів пішов захищати країну від агресора. Це одні й самі люди, ті, хто були на Майдані, і ті, хто став добровольцями. Бути дружиною патріота своєї країни нелегко.
Якось мій чоловік сказав: "Цікаво, ротація буде, чи нам до кінця війни доведеться за всіх воювати?".
Мені встановлювали інтернет і я у спілкуванні з майстром, процитувала цю фразу. Майстер із соромом опустив очі та перевів розмову на іншу тему.
Ті, хто зараз нас захищає від агресора, вже втратили багато чого і можуть втратити ще. У мого чоловіка віджимають офісне приміщення, де вони зробили капітальний ремонт за свої кошти. Щоб вирішити цю проблему, треба бути у Києві.
Багато захисників випали з основної професії. Вони втрачають робочі контакти, навички, вже відстали від сучасних тенденцій. Їхнє професійне місце вже хтось зайняв, їм доведеться почати з нуля після повернення і коли воно, це повернення буде, незрозуміло, незрозуміло навіть, чи взагалі буде воно?
Чи хотіли ці чоловіки та жінки бути військовими? Я не знаю. Знаю тільки, що вони не сподівалися, що може хтось інші, не вони, вирішать цю проблему; або що можливо, ця проблема якось сама зникне, така собі проблема у вигляді ворога який прийшов убивати та грабувати.
Дружини йдуть від військових. Одні вже знайшли собі нових чоловіків за кордоном, інші затужили на самоті й втішили себе поряд із цивільними. Я не можу засуджувати цих жінок, у моєму віці, з моєю зайнятістю мені легше чекати.