Якоїсь миті, після 24 лютого я злякалася, спостерігаючи за своїми думками та читаючи пости у ФБ, що ми самі вже підійшли до тієї межі, за якою ризикуємо стати орками. У болю особистість горить як у вогні і людина більше стає схожою на пораненого звіра, який хоче тільки одного, щоб це припинилося. А вийти із паралізуючого страху не жертвою можна лише через лють. Поранений і зляканий звір потихеньку харчується людяністю.
Мені написали коментар українською мовою про те, що я не маю права виносити судження та говорити з українською аудиторією російською мовою. Мені писали коментарі російською мовою, що я маю право на ній тільки вихваляти упиря. І я подумала, яка іронія долі.
Ще я думала про те, що якщо я стану злопам'ятною, я не зможу більше бачити, мислити, допомагати іншим і тим більше любити. Мій розум буде скований нав'язливою ідеєю образи, і чим більшу кількість людей я вважатиму своїми ворогами, тим страшніше мені житиме в цій палаючій внутрішній пустелі.
Волею долі я завжди відчувала себе такою, що стоїть на стику меж. У дослідженні внутрішнього світу я стою між темрявою несвідомого та світлом усвідомленого, витягуючи інших у світ, де менше болю. Мій громадянський статус українсько-білоруський російськомовний також між світами. Постою на ньому. У мене достатньо сили та експертності, щоб жити в будь-якій країні (крім Білорусі та Росії, там ще довго буде заборонено бути вільним), головне мені треба змогти зберегти в собі невловиму присутність шляхової нитки.
Мені не страшно називати зло злом, я воюю з ним, як можу, все життя. Я знаю, як бути живою і як бути мертвою, як бути штучно живою і як прикидатися мертвою. У кожного з нас свій хрест, сенс має лише те, ким ми є, несучи його, і чи зможемо воскресити свою людяність після нестерпних страждань.
Ось таку я паску сьогодні спекла.
Картина Сальвадора Далі
Автор Ольга Демчук
Переклад Anna Medvetskaya