Настрій цього етапу: добровільний примус-2. Бо зовсім не полюбляю ні слова «востаннє», ні підведення підсумків, ані прощавання. Але ж це лише здається примусом, бо завершувати творчість ніхто не змушує. А Матеусу величезна подяка за те, що допоміг цей зародок творчості у собі трохи проростити, і навіть зробив його частиною повсякдення!
Окрім того Матеус став для мене тестувальним майданчиком найрізноманітнішіх тригерів у відносно безпечних умовах. Чи важливі мені оцінки? (Як зізнатися собі, що аж якось ірраціонально важливі?) Чи порівнюватиму себе з іншими? (І як припинити себе тероризувати після порівняння?) Чи зможу витримати критику? (Хмм, а схвалення?) У змаганні відчуваюся найзручніше попереду чи позаду? (Насправді- у середині, але ж все-таки трііішечки ближче до переду). Чи вистачить сміливості проявитися? (І щоразу виникаюче неспокійне відчуття - флешбеки з радянської школи? - що вже цього разу певно отримаю відгук у стилі «та що ж ти таке написала, зовсім з глузду зʼїхала, почитай нарешті уважно інструкцію і перепиши по-людськи!»)
Моєю персональною метою у проєкті стало найскладніше для мене взагалі: намагатися зняти маску, бути собою. Хвилювалася, що буду хоча б начебто відкриватися, але продумано й дозовано, що буду підлаштовуватися, ховатися за звичною роллю правильної та хорошої дівчинки. Намагалася від цього триматися подалі. На щастя у Матеусі зняти маску було не так складно, як зазвичай у реальному житті, бо ж проєкт додатково забезпечував маску анонімності. Мене не бачать, мого імені не знають, то що може трапитися? У найгіршому випадку, якщо вже зовсім «осоромлюся», можна не зʼявитися на останню зустріч, і залишитися примарою якою наче б не було (хоча десь глибоко й знала, що цього не зроблю!)
Тому із кожним есе зростала готовність та потреба писати якомога відвертіше, та що там, захотілося відкрити всі шлюзи, навіть ті, що наглухо запаяні десь із самого народження… Хотілося для себе зрозуміти: наскільки зможу взагалі відкритися? І коли помітила, що можу, ще й як, то виникли інші питання: Чи потрібно? Чи доречно? Чи можна сказати те саме, але інакше, не здираючи одним різким рухом ту одвічну маску разом зі шкірою? Привіт, турбота про читача та турбота про себе!
Ще одним досвідом було оцінювати власні роботи до і після отримання відгуків. Чи мої ідеї залишаться для мене цікавими, навіть якщо їх такими не вважають? Чи не зміниться для мене цінність моєї роботи після отримання оцінок? Відповіді були різні. Але коли виходило, враховуючи та поважаючи відгуки, продовжувати спиратися на власне сприйніття, було відчуття, ніби ноги стають на твердіший і надійніший ґрунт.
Окрім того, що «пишу востаннє», сумую ще й за тим, що читаю востаннє. Бо яке ж це захоплююче відчуття, кілька днів поспіль, коли надходять нові тексти та ілюстрації учасників, кидаєш усе і занурюєшся в їх світ- іноді вражаюче близький, іноді інший ніж власний, але зрозумілий, а іноді й зовсім несподіваний. Гадаю, мені цього буде невистачати, але при ностальгії планую тішитися текстами з Матеусу-1 )
А як ілюстрацію надсилаю мою найпершу (після шкільного віку звичайно) спробу взяти до рук пінзеля- це було десь рік тому, коли шукала нові шляхи підтримати себе у досить складній ситуації, з якої власне й досі намагаюся вибратися… захотілося нею поділитися, насамперед тому що мені подобається моя вже звична відповідь на питання, яке мені ставлять майже всі, хто її бачить )
«Ні, це не захід сонця. Це світанок. Все тільки починається!»
Окрім того Матеус став для мене тестувальним майданчиком найрізноманітнішіх тригерів у відносно безпечних умовах. Чи важливі мені оцінки? (Як зізнатися собі, що аж якось ірраціонально важливі?) Чи порівнюватиму себе з іншими? (І як припинити себе тероризувати після порівняння?) Чи зможу витримати критику? (Хмм, а схвалення?) У змаганні відчуваюся найзручніше попереду чи позаду? (Насправді- у середині, але ж все-таки трііішечки ближче до переду). Чи вистачить сміливості проявитися? (І щоразу виникаюче неспокійне відчуття - флешбеки з радянської школи? - що вже цього разу певно отримаю відгук у стилі «та що ж ти таке написала, зовсім з глузду зʼїхала, почитай нарешті уважно інструкцію і перепиши по-людськи!»)
Моєю персональною метою у проєкті стало найскладніше для мене взагалі: намагатися зняти маску, бути собою. Хвилювалася, що буду хоча б начебто відкриватися, але продумано й дозовано, що буду підлаштовуватися, ховатися за звичною роллю правильної та хорошої дівчинки. Намагалася від цього триматися подалі. На щастя у Матеусі зняти маску було не так складно, як зазвичай у реальному житті, бо ж проєкт додатково забезпечував маску анонімності. Мене не бачать, мого імені не знають, то що може трапитися? У найгіршому випадку, якщо вже зовсім «осоромлюся», можна не зʼявитися на останню зустріч, і залишитися примарою якою наче б не було (хоча десь глибоко й знала, що цього не зроблю!)
Тому із кожним есе зростала готовність та потреба писати якомога відвертіше, та що там, захотілося відкрити всі шлюзи, навіть ті, що наглухо запаяні десь із самого народження… Хотілося для себе зрозуміти: наскільки зможу взагалі відкритися? І коли помітила, що можу, ще й як, то виникли інші питання: Чи потрібно? Чи доречно? Чи можна сказати те саме, але інакше, не здираючи одним різким рухом ту одвічну маску разом зі шкірою? Привіт, турбота про читача та турбота про себе!
Ще одним досвідом було оцінювати власні роботи до і після отримання відгуків. Чи мої ідеї залишаться для мене цікавими, навіть якщо їх такими не вважають? Чи не зміниться для мене цінність моєї роботи після отримання оцінок? Відповіді були різні. Але коли виходило, враховуючи та поважаючи відгуки, продовжувати спиратися на власне сприйніття, було відчуття, ніби ноги стають на твердіший і надійніший ґрунт.
Окрім того, що «пишу востаннє», сумую ще й за тим, що читаю востаннє. Бо яке ж це захоплююче відчуття, кілька днів поспіль, коли надходять нові тексти та ілюстрації учасників, кидаєш усе і занурюєшся в їх світ- іноді вражаюче близький, іноді інший ніж власний, але зрозумілий, а іноді й зовсім несподіваний. Гадаю, мені цього буде невистачати, але при ностальгії планую тішитися текстами з Матеусу-1 )
А як ілюстрацію надсилаю мою найпершу (після шкільного віку звичайно) спробу взяти до рук пінзеля- це було десь рік тому, коли шукала нові шляхи підтримати себе у досить складній ситуації, з якої власне й досі намагаюся вибратися… захотілося нею поділитися, насамперед тому що мені подобається моя вже звична відповідь на питання, яке мені ставлять майже всі, хто її бачить )
«Ні, це не захід сонця. Це світанок. Все тільки починається!»