Вітаю, мої шановні глядачі. З вами Ольга Демчук – дослідник внутрішнього світу особистості.
Я зараз спілкуюся з багатьма українцями і спостерігаю одну і ту саму тенденцію - величезне почуття провини.
Винними, почуваються абсолютно всі. Ті, хто залишився у містах, які бомблять. Той, хто поїхав у благополучніші місця, які ще не бомблять. Ті, хто виїхали за кордон. Навіть ті, хто зараз із зброєю в руках захищають нашу країну.
Чому виникає це почуття провини? І чому воно патологічне? Чому воно руйнівне?
Я ось тут намалювала невеликий малюнок - ось це велике червоне коло (пунктиром) - це уявлення про те, що ми маємо зараз робити. Тобто, це таке ідеалістичне уявлення про себе та свої можливості, що я можу.
Нам дуже складно змиритися з тим, що ми можемо насправді.
У кожного з нас є певні здібності, навички, і вони формувалися десятиліттями. І ми зараз не можемо різко змінитись. Ми, безперечно, змінимося, але поступово. І тільки набуття нових навичок може наші реальні можливості, ось це ось синє коло (всередині червоного кола пунктиром) трохи розширити.
Нам дуже складно змиритися з тим, що ми зараз маленькі та досить безпорадні. Ми зараз у певному урагані та потоці зовнішніх подій.
Ми можемо піднапрягтися і дещо розширитися, тобто в стані манії ми справді можемо більше, але проблема в тому, що недовго. Тобто ті люди, які спустошують себе на надриві, у повній викладці своїх сил щось роблять, якийсь час можуть це робити. Але після цього приходить втома і відчуття, що ти не можеш навіть зовсім трохи зробити.
Це створює уявлення про себе як про всемогутнього. Тобто, ми фантазуємо про свої надздібності, якийсь час у нас це навіть виходить на цьому надриві йти, а потім ми відкочуємося в депресію та втому. У нас виникає відчуття зламаності.
Важливо вміти розраховувати свої сили. Важливо зрозуміти, що це забіг на довгу дистанцію.
Коли ми мріємо, що це швидко скінчиться, що війна швидко закінчиться, ми створюємо для себе такий ідеалістичний простір, якого ми хочемо досягти. І ми намагаємося боротися зсередини, боротися, бігаючи всередині голови, з тим, що відбувається.
Важливо зрозуміти, що я можу зараз і не намагатись на надриві, на надзусиллях щось робити. Важливо зберегти свою індивідуальність.
Чому небезпечно фантазувати про свої надздібності зараз?
Тому що, коли ви зустрінетеся з тим, що ви не можете, ось цей простір, який я тут відзначила синьою стрілочкою і написала букву «а» (відстань між синім кругом, який менше і який знаходиться в червоному великому колі), заповниться почуттям провини.
Тобто, почнуться аутоагресивні атаки на свою індивідуальність, яку ви змушуватимете хибним я робити те, що ви не можете. І ця неможливість робити, заповниться вся почуттям провини. Ви почуватиметеся неправильним, поганим та недостатнім.
Це почуття провини та недостатність, зрештою, зажене вас в інвалідизацію. Тобто, якщо я не можу робити, те що я вважаю, що я повинен робити, не що я можу, а що я повинен робити, то я тоді або поганий або я оголошую себе неповноцінним, інвалідом, жертвою, яка нічого не може.
Тобто, особистість для того, щоб захиститися від того почуття провини за неможливість зробити неможливе, їй треба відкотитися в неповноцінного, в інваліда, в жертву, для того, щоб припинити аутоагресивні атаки на себе.
Давайте розберемо на я комусь прикладі.
Ось у мене зараз, одна з дівчат з моєї команди перебуває в Києві. Я відчуваю почуття провини, що я не поряд з нею, що я не можу їй допомогти. Але я розумію, що буду зараз набагато ефективнішою тут в Ужгороді, допомагаючи людям, знімаючи ролики, коли я писатиму статті, коли я працюватиму безпосередньо з українцями, з тими, хто переживає зараз цю трагедію і я їх підтримуватиму.
Тобто, я розумію, що я можу менше, ніж мені хотілося б і я змиряюся зі своїми обмеженими можливостями.
Наприклад, ви той, хто залишився у місті, яке бомбардують. Ви не поїхали. Важко змиритися з тим, що ви, можливо, не ухвалили якесь найкраще рішення. Але це не факт, що, якби ви його прийняли, для вас це було б краще. Теж важко змиритися зі своїми обмеженими здібностями.
Дуже важливо в цій обмеженості все одно продовжувати щось робити. Тому що, якщо ви впадете в стан жертви, інваліда, то таким чином ви повністю паралізуєте свою активність і почнеться руйнація.
Важливо розуміти, що ця активність на надзусиллях, зрештою почне руйнувати вас зсередини. Тобто вона може вас зламати, і ви не збережете себе для майбутнього.
Отже, підведу підсумок.
Якщо у вас виникає відчуття провини, це говорить про те, що ви почали аутоагресивні атаки на себе. Ви вимагаєте від себе більше, ніж ви можете. Щоб позбавитися цих атак ви можете піти в стан жертви або неповноцінності. І в цьому стані, тільки коли ви оголосите себе повним нікчемою ви можете припинити аутоагресію.
Тому, коли з'являється почуття провини змиряємося зі своїми реальними можливостями і пробуємо робити те, що ми можемо.
Посилання на вiдео:
https://www.youtube.com/watch?v=qH82M_Fs52E
Автор Ольга Демчук
Конспект записаний Anna Medvetskaya