Добровільний примус… це наразі саме моя тема! Бо звісно ж я в цьому проєкті добровільно, і на минулих етапах тексти складалися якось майже самі собою, а ілюстрації хоча й не зовсім самі собою, але із величезним задоволенням… я навіть думала, шкода що етапів лише 7, я була б не проти продовжувати щонайменше до літа… І тут раптом- криза.
Одна з учасниць раніше писала про кризу, викликану посередніми балами. У мене ж навпаки- з критикою впоралася спокійно (я ж у кінці кінців не письменниця і не художниця), а зараз не можу порозумітися з тим, що вперше отримала найвищі бали. Не встигла зрадіти, аж як відчула страшенний внутрішній тиск. Начебто підіймалась сходами і раптом вперлась головою у стелю. І тепер єдиний шлях- лише вниз. Але ж ні, вниз не можна, це буде страшенно соромно! Треба неодмінно залишитися на цьому рівні, виправдати очікування (чиї? так, насамперед мої власні!) А якщо не зможу?… І полізли у цій темряві такі «таргани», яких при денному світі не завжди побачиш.
Поперше відчуття, ніби я всіх обдурила. Так, здається що зробила (звісно ж випадково!) пару вдалих формулювань та влучну ілюстрацію, тож склалося враження, ніби там є глибина… А насправді немає в тебе ніякої глибини, люба, ти ж абсолютно не у контакті з собою, тобі просто пощастило! І наступнього разу це всі помітять і будуть розчаровані!
Хоча чому наступнього? Подивись, не так вже й багато лайків ти отримала! Менше, ніж минулого разу! А як вважаєш, якої думки про тебе ті люди, що не поставили лайки? Отож, вони вже все про тебе зрозуміли і склали не найприємніше враження!
І що то будь ласка за стрибки з мовою? Якою тепер писатимеш? Російською? Але ж від тебе тепер очікують українською, чула ж, це краще виходить, навіть у Мрію тебе перейменували! Тож українською? А що це тоді було з першими трьома есе? І з псевдонімом? Непослідовно! Всіх заплутала і сама заплуталась! І розумієш же, що мова зараз - це не просто мова, це для багатьох надзвичайно чутлива тема. То й нема чого було туди лізти!
Ну що, сідай писати! Немає ідей? Цього варто було очікувати! Що ж, тоді напишеш якусь банальщину, яку навіть відмовляться постити у групі і станеш першою людиною, яка вилетить з цього проєкту - на таке тільки ти здатна! …
Стоп! Добре, що я хоча б останнім часом навчилася робити крок назад від таких думок, помічати їх наростаючу абсурдність та вбивчу дію на мене. Бо звісно вони зʼявляються не вперше, а кожного разу, коли я намагаюся йти вперед, розпочинати щось нове чи трохи більше відкриватися світу. І поки я до них прислухаюся, взагалі зникає бажання щось робити, хочеться лише сховатися і все життя стає добровільним примусом.
То ж єдиний вихід- спиратися на себе. Бо тільки я знаю, скільки відкриттів та усвідомлень мені принесло кожне есе, включно і це. Коли починаєш писати щось одне, а раптом виходить дещо інше, несподіване. І розумієш, що це йде з тієї самої глибини, навіть якщо я її не завжди відчуваю. І що ці усвідомлення залишаться для мене цінними, незалежно від того, скільки я отримаю балів чи лайків. Хоча цілком байдужою до них я звісно не стану ) Та й навіщо? Важливіше - повернутися до добровільності без примусу - бо це також є шлях до задоволення та творчості!
Одна з учасниць раніше писала про кризу, викликану посередніми балами. У мене ж навпаки- з критикою впоралася спокійно (я ж у кінці кінців не письменниця і не художниця), а зараз не можу порозумітися з тим, що вперше отримала найвищі бали. Не встигла зрадіти, аж як відчула страшенний внутрішній тиск. Начебто підіймалась сходами і раптом вперлась головою у стелю. І тепер єдиний шлях- лише вниз. Але ж ні, вниз не можна, це буде страшенно соромно! Треба неодмінно залишитися на цьому рівні, виправдати очікування (чиї? так, насамперед мої власні!) А якщо не зможу?… І полізли у цій темряві такі «таргани», яких при денному світі не завжди побачиш.
Поперше відчуття, ніби я всіх обдурила. Так, здається що зробила (звісно ж випадково!) пару вдалих формулювань та влучну ілюстрацію, тож склалося враження, ніби там є глибина… А насправді немає в тебе ніякої глибини, люба, ти ж абсолютно не у контакті з собою, тобі просто пощастило! І наступнього разу це всі помітять і будуть розчаровані!
Хоча чому наступнього? Подивись, не так вже й багато лайків ти отримала! Менше, ніж минулого разу! А як вважаєш, якої думки про тебе ті люди, що не поставили лайки? Отож, вони вже все про тебе зрозуміли і склали не найприємніше враження!
І що то будь ласка за стрибки з мовою? Якою тепер писатимеш? Російською? Але ж від тебе тепер очікують українською, чула ж, це краще виходить, навіть у Мрію тебе перейменували! Тож українською? А що це тоді було з першими трьома есе? І з псевдонімом? Непослідовно! Всіх заплутала і сама заплуталась! І розумієш же, що мова зараз - це не просто мова, це для багатьох надзвичайно чутлива тема. То й нема чого було туди лізти!
Ну що, сідай писати! Немає ідей? Цього варто було очікувати! Що ж, тоді напишеш якусь банальщину, яку навіть відмовляться постити у групі і станеш першою людиною, яка вилетить з цього проєкту - на таке тільки ти здатна! …
Стоп! Добре, що я хоча б останнім часом навчилася робити крок назад від таких думок, помічати їх наростаючу абсурдність та вбивчу дію на мене. Бо звісно вони зʼявляються не вперше, а кожного разу, коли я намагаюся йти вперед, розпочинати щось нове чи трохи більше відкриватися світу. І поки я до них прислухаюся, взагалі зникає бажання щось робити, хочеться лише сховатися і все життя стає добровільним примусом.
То ж єдиний вихід- спиратися на себе. Бо тільки я знаю, скільки відкриттів та усвідомлень мені принесло кожне есе, включно і це. Коли починаєш писати щось одне, а раптом виходить дещо інше, несподіване. І розумієш, що це йде з тієї самої глибини, навіть якщо я її не завжди відчуваю. І що ці усвідомлення залишаться для мене цінними, незалежно від того, скільки я отримаю балів чи лайків. Хоча цілком байдужою до них я звісно не стану ) Та й навіщо? Важливіше - повернутися до добровільності без примусу - бо це також є шлях до задоволення та творчості!