Усунення з насидженого сідла наближалося до Вільного Людиновича пронизливим холодним звуком відчекаюючого лічильника чужих балів і вигуками з команди “Самозванець! Жени його геть!” А сидіти йому звичайно подобалося, відчувати, що він шось може, що в нього раптом виявився талантішко і він ковтнув присмаку широкого визнання у вузькому колі хобі професіоналів. Перемога як щур прослизнула зовсім під носом, а тривога так її і не здобути штовхала писати по 20-30 есе на тиждень, не спати вночі, запалювати магічні свічки в індійських канделябрах восьмою чакрою і надсилати молитви Будді всередині китайських лампочок у космос. Він навіть звільнився з роботи на ці 7 тижнів – такий земний тлін не повинен відволікати від високої мети інвентаризації внутрішнього світу.
Завдань залишалося дедалі менше, а потік думок лише посилювався. Розхитаний емоціюванням розум разом із серцем, що вистрибувало від передозування кофеїну, металися як миша по круглій кімнаті, не знаходячи затишного кутка, щоб хоч на мить уткнутися в нього носом і відчути безпеку. Баста! Це кінець! Ми не встигли виграти Пулітцерівську премію і у Луврі не встигли повіситись.
Ех, Людиновичу, трансгендер ти середнього віку, як казала наша бабуся «пливли, пливли, а на узбережжі всралися». Тьху ти! Зберися в купу, ганчірка, і напиши якось так задорненько, по-козацьки щоб смішно було і легко публіці, а не усі оці страждаючі страждання і глибока глибина. Фух. Сам від себе втомився.
Можна було б тут говорити шо найголовніше це — участь, самопізнання і заподіяння добра світові (і правду кажучи чотирнадцяте есе в чернетці було саме про це). Але справа в тому, що садомазохічна прямота мого нутра каже, що вибороти перемогу в цій команді двадцяти яскравих митців було б до чорта приємно, хоча і не головне. Страшна річ – ці конкурси. Треба частіше брати участь.
Завдань залишалося дедалі менше, а потік думок лише посилювався. Розхитаний емоціюванням розум разом із серцем, що вистрибувало від передозування кофеїну, металися як миша по круглій кімнаті, не знаходячи затишного кутка, щоб хоч на мить уткнутися в нього носом і відчути безпеку. Баста! Це кінець! Ми не встигли виграти Пулітцерівську премію і у Луврі не встигли повіситись.
Ех, Людиновичу, трансгендер ти середнього віку, як казала наша бабуся «пливли, пливли, а на узбережжі всралися». Тьху ти! Зберися в купу, ганчірка, і напиши якось так задорненько, по-козацьки щоб смішно було і легко публіці, а не усі оці страждаючі страждання і глибока глибина. Фух. Сам від себе втомився.
Можна було б тут говорити шо найголовніше це — участь, самопізнання і заподіяння добра світові (і правду кажучи чотирнадцяте есе в чернетці було саме про це). Але справа в тому, що садомазохічна прямота мого нутра каже, що вибороти перемогу в цій команді двадцяти яскравих митців було б до чорта приємно, хоча і не головне. Страшна річ – ці конкурси. Треба частіше брати участь.