Страх як заборона на творчiсть // КОНСПЕКТ вiдеолекції Ольги Демчук.
В попередньому відео ми говорили про ненависть до агресора, і говорили, що ця ненависть - це така лють, яка виникає всередині. І вона є наслідком страху, який виник ще до цього.
Тобто, у відповідності до розміру страху, ми бігтимемо, завмиратимемо або будемо ненавидіти.
Тут виникає за питання: що нам робити безпосередньо зі своїм страхом? Бо працювати із наслідками завжди важче, ніж впливати на первопричину.
Давайте спробуємо розібратися, що відбувається, коли ми боїмося.
***
До війни ми мали певне уявлення про себе.
Коли ми стикнулися із загрозою, то зрозуміли, що ми маємно значно менший вплив на процеси і від нас значно менше залежить, ніж здавалося до цього.
Тобто довоєнне уявлення про те, як ми контролюємо своє життя і керуємо своєю долею, розлетілося вщент. Тим більше, що Україні часто загрожують застосуванням ядерної зброї (“давайте розбомбимо Україну, щоб вона підкорилася”).
І ця невідомість дає найбільший страх - ми ніби знаходимося під дамокловим мечем, і нам не відомо, коли він впаде і чи впаде взагалі.
Нам слід усвідомити, що наша спроможність впливати на речі реально не зменшилася: ми, як раніше, багато на що не впливали, і тепер на впливаємо.
Тобто наша особистість не змінилася.
Але змінилися зовнішні обставини, і ми з цієї причини почали здаватися собі більш слабкими і безпорадними, у нас ніби забрали владу над нашим життям. Людині досить важко перебувати у цій нікчемності, у цій вразливості.
Особистість намагається повернути себе в ті межі, в яких вона себе відчувала. І ці межі зараз є фантазійні. Вони фантазійні тому, що в цих обставинах неможливо змусити себе заробляти стільки ж, як раніше, робити стільки ж, як раніше, змусити себе вести той самий спосіб життя.
Тому, коли ви змушуєте себе до цього, ви змушуєте себе бути тим, ким бути не можете.
***
Перебування в нікчемності, у своїй вразливості миттєво породжує бажання атакувати себе.
Це важливий момент.
Ми мали певний розмір.
У зв'язку з тим, що виникла загроза, ми почали здаватися собі меншими - і справді ми менш впливаємо на своє життя, і нам хочеться повернутися в ті межі, в яких ми були.
Ті люди, які не можуть змиритися з реальністю, з тим, що це вже сталося, часто занурюють себе в летаргічний сон. Вони заперечують, що це відбувається. Вони думають: "я завтра прокинуся, і війна закінчиться".
Так само ті, хто не вірив, що війна почнеться, зараз вірять у те, що вона швидко скінчиться. Це такий ідеалізований світ.
Крім цього, людина прагне повернути свою силу, і ця ненависть, невдоволення – вони ніби допомагають нам відновитися у власних розмірах.
Коли людина невдоволена зовнішньою реальністю, то наступним є крок – треба щось зробити.
І коли людина чимось незадоволена… це як на фірмі: приходить людина і все критикує. І йому кажуть: ось ти покритикував, але що ти можеш нам запропонувати?
А людина, яка зараз не може запропонувати щось, зробити свій внесок у перемогу, вона починає себе відчувати неповноцінною, і їй ніби треба ще більше когось критикувати.
***
Це критиканство небезпечне тим, що людина починає кидатися також і на себе.
Чому це так?
У нас упала самооцінка. І на те були об'єктивні причини.
І людина через неможливість змиритися зі своїми зменшеними можливостями, намагається накинутися на когось, щоб підняти свою самооцінку.
І найчастіше від цього страждають найближчі люди.
У людини з'являється більше претензій. Людина стає усім невдоволена. І це невдоволення як би підвищує її самооцінку.
І навпаки. Коли я маю страх і розумію, що мені зараз страшно, і розумію, що з огляду на обставини, я не можу стільки, як раніше, то я змиряюся зі своїм зменшеним розміром, і зі мною все ок. І я намагаюся щось робити, щоб допомогти собі або тим, хто поряд.
Але якщо я свій страх відкидаю, витісняю його назовні, то я можу перебувати у вигаданому образі, де в мене все ніби так і було. І те, що в мене зараз не так, як було раніше, я делегую зовнішнім обставинам.
Другий полярний стан - це коли я починаю відчувати себе жертвою (бідною, нещасною, зламане життя).
І людина починає коливатися між цими двома станами:
*або вона нещасна і життя зламане, нічого не буде, все погано, майбутнього немає,
*або вона велика й всесильна, ненавидить, лютує, звинувачує інших.
І деякі люди перескакують між цими станами, не помічаючи цього. Тобто секунду тому він був нещасною жертвою, і тут він уже став великим, всемогутнім і караючим.
***
Коли людина не признає свій страх, то вона не може усвідомити, як намагається позбавитися своєї неповноцінності, починаючи звинувачувати інших людей.
Коли людина каже собі - так, мені страшно, я вразлива, то тоді їй не треба шукати зовнішню причину, на яку він накинеться і за рахунок цього збільшить свою цінність.
Коли людина пред'являє претензії іншим, накидаючись на них, вона при цьому відчуває ніби ліквідацію страху, але насправді відчуває підвищення самооцінки.
Тобто коли людина ненавидить, накидається навіть на близьких, навіть на кота, вона на якийсь час повертається до тих розмірів, в яких вона була.
А якщо людина каже - так, обставини страшні, мені страшно, я вразлива, тоді їй не треба експлуатувати зовнішній простір для самоствердження.
***
Найнебезпечніше, коли підвищення самооцінки відбувається за рахунок себе самого.
Коли ми починаємо ненавидіти зовнішні обставини, починаємо висловлювати невдоволення зовнішнім, це менш патологічно для особистості, але патологічно для близьких.
Але та людина, яка має звичку бути невдоволеною і так компенсувати свій страх, свою неповноцінність, вона обов'язково це робитиме із самим собою. Тобто вона буде намагатися підвищити свою самооцінку за рахунок приниження себе, невдоволення собою.
Наприклад, коли ми лежимо і кажемо собі: ось ти невдаха, ти лежиш й ні чорта не робиш! - ми в цей момент проводимо садистичну атаку на себе та самостверджуємось за свій рахунок.
Щоб це зрозуміти, давайте рознесемо це на дві постаті.
Уявіть: маємо дві фігури.
Одна фігура вважає себе розумною, кращою, ніж вона є.
А друга постать - із низькою самооцінкою.
І перша фігура (домінуюча) кидається на другу й каже: ти нікчема! ти маєш зробити, щоб було все так, як до війни! швидко встав та побіг!
А друга фігура розуміє, що вона не може повернути все так, як було до війни, і від цього відчуває ще більшу неповноцінність.
І домінуюча фігура самостверджується, а друга відчуває себе гірше та гірше.
Те саме ми робимо з собою, і те саме ми робимо з іншими, самостверджуючись на інших.
Тобто покаранням себе, атаками на себе ми на якийсь час отримуємо укол самоствердження та анулюємо наш страх.
Але потім знову повертаємось у реальність, знову розуміємо, що ми не можемо бути такими, як були раніше.
***
І для того, щоб позбавитися страху, нам необхідно вийти з цих патологічних відносин - з самоствердження за рахунок себе або самоствердження за рахунок інших.
Тобто та людина, яка намагається підняти самооцінку за рахунок самоствердження за рахунок інших, стає токсичною. Вона або ниє, або ставить претензії, або незадоволена і ніби висне на інших.
І тому нам потрібна третя позиція, з якої ми будемо бачити:
*наше бажання накинутися на когось, самоствердитися,
*себе затюканого, себе як жертву,
*третю позицію, стоячі в якій ми бачитимемо себе збоку.
Третя позиція дасть нам змогу бачити реальний образ себе, співвіднесений з тим, що відбувається зовні: тобто якщо зараз війна, то я точно не можу те, що міг раніше.
***
Що я зараз можу?
Наприклад, я.
У мене чимало енергії забирає моє переживання, мій страх.
І я кажу собі: ти зараз начебто після хвороби, і ти зараз слабка. Ти можеш набагато менше, ніж раніше. Ти маєш страх - так, нам загрожують ядерною зброєю, і так, ти можеш померти.
Але якщо ти весь час боятимешся і постійно думатимеш про це, в тому немає сенсу. Тут задіяні сили, на які ти не маєш жодного впливу.
Це є смиренність. Але смиренність не жертви, а дорослої людини, яка готова не боротися з реальністю, а якось бути з нею.
І тоді у мене припиняються претензії до себе, тому що я точно знаю, що за критичних обставин найважливіше - це припинити падіння вниз.
Бо якщо ти розумієш, що опинився в ямі, то перше, що ти маєш зробити, це припинити копати. Мало того, що обставини зовні нам створюють проблеми, так ми ще самі собі їх створюємо, будучи невдоволеними собою, самостверджуючись за рахунок себе.
Тобто необхідно зрозуміти, що зараз потрібна опора, але ця опора не повинна заштовхувати нас у позицію жертви.
Дивіться.
Якщо я говорю: ти все можеш, давай! ти крута! - то я змушую себе розширитися до того розміру, який зараз мені недоступний. Я вилітаю в манію, в зарозумілість, а потім я стикаюся з тим, що я нікчема, яка не може нічого.
І потрапляю у жертву.
У цій жертві я можу лежати і нити (все погано, все пропало).
І тому важливо не проскочити той поверх, на якому ви можете вийти у реального себе.
Тобто зрозуміти, що ви зараз слабкий, що планка має бути знижена, що вам зараз об'єктивно страшно, і ви можете небагато.
І як тільки ви почнете ставити собі завдання, які враховують ваші реальні можливості, то у вас буде менший страх і менше відчуття неповноцінності.
І той страх, який вас зробив менше, ви будете сприймати як зовнішні обставини, які змінилися, а себе - не як неповноцінного, а як того, хто може менше в даних обставинах.
Як тільки ви упокоритеся з собою реальним, ви зможете собі ставити посильні завдання, виконуючи які ви зможете відчути себе живим.
Важливо розуміти, що страх це як смерть. Найстрашніший страх - це померти, не бути, і тому ліки від страху - це посильна вам активність, коли ви проявляючи її, можете щось бачити, і це дає вам можливість відчути себе живим.
***
Отже, є два важливі моменти у роботі зі страхом.
Насамперед, необхідне усвідомлення страху. Поки ви його не усвідомлюєте і виштовхуєте назовні, ви будете незадоволені і будете продовжувати боятися. Ви будете завалені цим страхом.
Потрібно його привласнити – так, це мій страх, він у мене всередині. Так, бомба може летіти ззовні, але страх ми генеруємо всередині.
Після того як ви страх визнали внутрішнім продуктом, у вас є над ним влада.
Перше. Страх робитиме вас менше. І треба зрозуміти, що ви дійсно можете менше - змиритися зі страхом, і з тим, що ви слабші. І не намагатися самоствердитися за рахунок себе, надути самооцінку.
Після того, як ви змирилися зі своїми реальними можливостями, вам важливо робити щось, щоб зрозуміти, що ви живі, що ви є. Це також нейтралізація страху.
Коли я можу щось робити, то я не відчуваю себе неживою, і це теж буде зменшувати страх.
Ось такі мої поради.
Пишіть ті теми, на які хочете побачити відео. Давайте повернемо довоєнну традицію питань для самоаналізу.
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОАНАЛІЗУ: спробуйте зрозуміти, наскільки зменшився ваш потенціал, ваша можливість щось робити після 24 лютого (наприклад: до 24 лютого мій потенціал був 100% і який відсоток творчого потенціалу у мене зараз є).
ПОСИЛАННЯ НА ВІДЕО: https://www.youtube.com/watch?v=fhJjgXwbs1M
Автор Ольга Демчук
Конспект записала Ірина Кузнецова. Психолог в Баришівці