Я закутуюся в слово “безпечний” як у теплу мʼякеньку ковдрочку, лише інколи виструмляючи носа, щоби жадібно вдихнути трохи життя. За мить стрімголов вертаюся до своєї печерки, аби не схопити на свою дупцю якихось непередбачуваних пригод. Живеться тепленько й спокійненько, але часом самотньо й одноманітно.
Не вчасно, а завчасно, щоб напевно не спізнитися.
Гроші не вкладаємо й не позичаємо.
Від гострих предметів тримаємося якнайдалі.
У поїздку збори за списком. Списки підготовлені на кожен сезон та регіон.
Вийти на вулицю - то вже серйозна справа. Треба добряче готуватися.
Апофеоз мого бунту самоствердження - в есеї помуляти око Ользі Демчук теософським концепціями та подраконити Тетяну Смригу фотографіями з квіточками та котиками, бо вони є невід’ємною складовою моєї світобудови, а значить - мусять бути на Матеусі.
І от цікава річ. У житті я постійно опиняюся в тандемі з шаленими ризиковими надактивними людьми. Вони підживлюють мене струмом діяння й почування, я ж - охкаючи й бідкаючись, призупиняю їх черговий необачно натхненний стрибок у прірву невідомої глибини. Сама на такі діяння неспроможна?
Давно запитую себе - звідки такий переляк? Народилася не в Уганді чи Палестині, а в Дрогобичі. Кохаюся на саді та прогулянках. Живу в помірному достатку. Що то за гризунець усередині понадкусював важливі дроти, що система може існувати лише в режимі найвищого самозахисту? Чи це вже генетично прошитий жах від поневірянь українського люду, чи мій власний сум за безпечно-застиглим раєм…
Відповіді в мене наразі немає. Але щоразу, як вибираюся зі свого затишку в люди, роблю то не лише з острахом, але й із надією віднайти відповіді, хто я й чому.
Не вчасно, а завчасно, щоб напевно не спізнитися.
Гроші не вкладаємо й не позичаємо.
Від гострих предметів тримаємося якнайдалі.
У поїздку збори за списком. Списки підготовлені на кожен сезон та регіон.
Вийти на вулицю - то вже серйозна справа. Треба добряче готуватися.
Апофеоз мого бунту самоствердження - в есеї помуляти око Ользі Демчук теософським концепціями та подраконити Тетяну Смригу фотографіями з квіточками та котиками, бо вони є невід’ємною складовою моєї світобудови, а значить - мусять бути на Матеусі.
І от цікава річ. У житті я постійно опиняюся в тандемі з шаленими ризиковими надактивними людьми. Вони підживлюють мене струмом діяння й почування, я ж - охкаючи й бідкаючись, призупиняю їх черговий необачно натхненний стрибок у прірву невідомої глибини. Сама на такі діяння неспроможна?
Давно запитую себе - звідки такий переляк? Народилася не в Уганді чи Палестині, а в Дрогобичі. Кохаюся на саді та прогулянках. Живу в помірному достатку. Що то за гризунець усередині понадкусював важливі дроти, що система може існувати лише в режимі найвищого самозахисту? Чи це вже генетично прошитий жах від поневірянь українського люду, чи мій власний сум за безпечно-застиглим раєм…
Відповіді в мене наразі немає. Але щоразу, як вибираюся зі свого затишку в люди, роблю то не лише з острахом, але й із надією віднайти відповіді, хто я й чому.