Вітаю Збройні Сили України й дякую їм, за те, що можна жити вдома, за надію та вашу безмежну сміливість дивитися в очі темряві.

Найстрашніше з початку війни для мене було зустрітися з військовими РФ. Я поїхала з Києва саме тому, що боялася, що вони прорвуться у господарюватимуть у місті. Я не розуміла, не знала ( з огляду на офіційні заяви влади про те, що війни не буде), чи вистачить сил у ЗСУ стримати орду.

Незахищеність і жіноча вразливість гнали мене, як налякану тварину. Кожного наступного дня страху ставало дедалі менше, а віри в ЗСУ - більше.

Я знаю безліч історій, коли українські чоловіки просили взяти їх до армії, а їм відмовляли. Навіть пропонували хабарі за можливість воювати. Знаю про те, як загони самооборони стримували тиск на нулі. Непрофесійні військові проти регулярної армії РФ під шквальним вогнем артилерії не відступали. Моя подруга Іра була бухгалтером, вона із Краматорська. Я спитала в перші дні, куди вона бігтиме. Вона відповіла, що не збирається тікати, і вже військовозобов'язана. Чоловік довіз нас до Ужгорода й проривався через блокпости назад до Києва, щоб захищати країну. Багато чоловіків довозило сім'ї до безпечного місця та йшлі до місцевих військкоматів. Я пишу й сльози в очах: одночасно боляче це згадувати, але почуття вдячності та поваги до всіх цих людей більше за біль.

Війна, не спитавши, вибила брудним чоботом двері мирного життя. І поки що немає сил повною мірою зрозуміти, що і як ми всі зараз проживаємо. Під час обстрілу молимося, щоби Бог допоміг ППО. Під час наступу молимося, щоб було якнайменше смертей серед українських захисників. Ось таке життя. Якщо ти не в ЗСУ, ти волонтер, який допомагає ЗСУ.

ЗСУ – це зараз серце України, і доки воно б'ється, Україна жива.

Вітаю Збройні Сили України й дякую їм, за те, що можна жити вдома, за надію та вашу безмежну сміливість дивитися в очі темряві.