Логічне диво – ненаситно вгризаюсь в ці слова, наче хочу розкусити сам сенс життя.
Диво це щось нове для усвідомлення, щось красиве, але якщо бачиш його кожен день то стає фоном життя.
Коли я бачу диво — саме повітря стає солодким і свіжим, і так хочеться розділити це з близькими.
У світі так багато див і так багато словоформ, щоб майже все пояснити логічно.
А я як тролейбус в депо прихожу в скучний тупік обмеженості і роздратування, що нічого не знаю, здаюсь..
Все ж думаю, говорю, дію, я існую або це мій автар в компʼютерний грі. Або одне з відображень якоїсь зовсім іншої істоти, яку це відобрежння не може осягнути.
Але ж чому так хочеться це зробити?
Кажуть, що бажання не приходять просто так.
Якщо тягне за паркан, там щось є.
Диво це той рідкісний момент коли безкінечність торкається мене ніжно і я ніби зʼєднуюсь з цією невідомою красою. А логіка потім знаходить пояснення, щоб я знову могла відчути свої межі, опору під ногами. Але чомусь я забуваю, що цей дотик був теплим і знову починаю боятися невідомості.
Диво потрібно для польоту, щоб вище та глибше відчувати свою присутність.
Логіка щоб зупинитись, зачепитись лапками за гілочку твердої поверхні матеріального світу на якій все одно довго не просидиш.
Якщо лапки здеревʼяніють і покидати логічну базу буде бентежно, дерево здригнеться, вколють оксітоцин спонукаючи до нового дотику невідомості і тоді..
Диво це щось нове для усвідомлення, щось красиве, але якщо бачиш його кожен день то стає фоном життя.
Коли я бачу диво — саме повітря стає солодким і свіжим, і так хочеться розділити це з близькими.
У світі так багато див і так багато словоформ, щоб майже все пояснити логічно.
А я як тролейбус в депо прихожу в скучний тупік обмеженості і роздратування, що нічого не знаю, здаюсь..
Все ж думаю, говорю, дію, я існую або це мій автар в компʼютерний грі. Або одне з відображень якоїсь зовсім іншої істоти, яку це відобрежння не може осягнути.
Але ж чому так хочеться це зробити?
Кажуть, що бажання не приходять просто так.
Якщо тягне за паркан, там щось є.
Диво це той рідкісний момент коли безкінечність торкається мене ніжно і я ніби зʼєднуюсь з цією невідомою красою. А логіка потім знаходить пояснення, щоб я знову могла відчути свої межі, опору під ногами. Але чомусь я забуваю, що цей дотик був теплим і знову починаю боятися невідомості.
Диво потрібно для польоту, щоб вище та глибше відчувати свою присутність.
Логіка щоб зупинитись, зачепитись лапками за гілочку твердої поверхні матеріального світу на якій все одно довго не просидиш.
Якщо лапки здеревʼяніють і покидати логічну базу буде бентежно, дерево здригнеться, вколють оксітоцин спонукаючи до нового дотику невідомості і тоді..