Монотонні знебарвлені будні. Надвечір утома до знесилля, до сліз хочеться спати. Умерти теж підходить. Аби тільки відпочити. Як би то вже добути те життя. Най скоріше пройде. Засинаю...
А на ранок знову чуюся бадьоро. Рушаю діяти та жити.
Круговерть народження-вмирання, зневіри й воскресіння упродовж доби.
Що такого відбувається зі мною упродовж дня, що втрачаю смак буття й почуваюся знесиленою на дні глибокої прірви, коли він добігає до кінця? Який тягар притискає мене долу й зрештою розплющує до стану мутної рідини? - питаю cебе щоразу.
Направду, моє життя цілком буденне...
Одначе чуттєве спустошення та задимлений зморений розум раз-по-раз спричиняють гнітюче відчуття безсилля. Безсилля до повної зневіри, до абсолютної певности в беззаперечності оцього спустошення.
Моя надія в сумніві. Справи є не такими, як вони оце мені здаються. Засинай. На ранок розвидниться…