Мене стали дратувати деякі публічні особи українського медіапростору, які хайпують на тому, як ми швидко переможемо. Це дає тимчасове ілюзорне полегшення, але може призвести до падіння нижче рівня, з якого підняли слухача. Позитивна психологія під час війни, на мій погляд, недоречна, після неї з'явиться депресивність та очікування "святкових новин". Не варто уподібнюватися до агресора, який намалював до 24 лютого собі медальки, за взяття Києва і навіть Львова.
Нам казали, що війни не буде, а вона прийшла. ЗСУ були готові до неї, цивільні ні. Я пам'ятаю, що мене сприймали як божевільну і говорили про те, що роздмухую паніку, коли я писала про війну. Не хочеться, щоб бажання підтримати імідж крутого та удачливого хлопця, і оточення себе такими ж хлопцями, знову ввело нас в оману.
Людям властиво замовчувати невдачі, втрати, вони хочуть здаватися кращими, ніж є насправді. Тому інші навіть не знають, що потрібна допомога.
Правда - гіркі ліки, їх варто пити по краплях, поступово змінюючи уявлення про світ, який, не спитавши в нас, вже змінився і вже ніколи не буде колишнім. Херсон, Енергодар, Бердянськ окупований орками, так тимчасово. Настане час відбивати ці міста, але зараз ці люди вже у неволі. Я з жахом дивлюся, як стискається кільце навколо Маріуполя.
Думаю, українці мають знати правду не лише про перемоги.
Вони не повинні стати глядачами серіалу, а бути учасниками того, що відбувається. Накачувати їх ейфорією, це не дати можливість розрахувати свої сили, щоб витримати гідно майбутні випробування. Багато хто був би набагато більш включеним у процеси, менш пригніченим, якби їх не робити пасивними глядачами тільки успіхів, яким залишилося тільки почекати, поки за них все зроблять.
Думаю, саме на часі змінити риторику та особистості мовників, кривляння яких більше у цих брифінгах, ніж інформації. Не треба гарних картинок, дайте правду замість шоу, дайте людям прокинутися.