Блог
Українська

30 день вiйни. Розбите скло та нитка Арiадни.

Кожен новий день – розбите скло, по якому я йду босоніж. І я була б рада не робити цього, та в мене немає вибору. Бо ти або мертва і байдужа (як зараз модно казати - з «нейтральною позицією»), або жива, але проживаєш і біль, і ненависть і любов. Цього так багато, що іноді мені здається, що ще більше я не витримаю, і моє серце зупиниться. Хочеться кричати «Досить! Я не була до цього готова». Але кому це кричати? Поруч тільки ті, кому зараз так само важко. А ті, кому не так тяжко, ніколи не зможуть зрозуміти, і обов’язково ляпнуть якусь дурість, від якої стане ще більше боляче.

Маріуполь… Понад 300 людей могли загинути під завалами після бомбардування літаками мордору. Я читаю цифру 300, і не дозволяю собі побачити це очами, там були діти, жінки. Щось всерединi забороняє по-довоєнному, звично, зі співчуттям зрозуміти, як це вмирати декілька днів під обломками поруч з найближчими людьми, яким ти гарантовано нічим не можеш допомогти. Спрацьовують внутрішні запобіжники, і забороняють мені це розуміти. Але якби не вони, я б давно збожеволіла.

Психіка навчилась виживати, вона раптово відключається під час читання трагічних новин. Розум став куцим, уривистим, тому що йому потрібно встигати блокувати абстрактне мислення, яке дозволяє в повній мірі відтворити найдрібніші деталі того, як це задихатись під завалами, як це попасти в полон до орків, як це бачити їх на вулицях свого міста і приховувати огиду і ненависть до них, як це бути дитиною, на очах якої гинуть батьки, як це бути мамою немовлятка, яке ти, не роздумуючи, закриваєш собою від куль, як це не ховатись в укриття під час авіанальотів, змирившись з тим, що можеш померти.

Довелось поглупішати, довелось добровільно відмовитись від багатьох речей, не тільки від зовнішніх, а й від внутрішніх (уяви, глибини розуміння), щоб дати можливість собі не збожеволіти і зберегти душу живою. Я проживаю це все, я запам’ятовую це все, але зараз я ніби під анестезією. Сьогодні подивилась на сиве волосся і зрозуміла, що вже місяць живу в такому режимі. Почуття часу також викривлене, тому що реальність стала нестерпною.

В голові я вже пишу методики. Я вже знаю, якою буде ця Школа людяності, яку я втілю після нашої перемоги, щоб змогти зняти цей панцир, яким ми вимушено зараз всі обросли, щоб зберегти наші душі, щоб змогти витримати цей біль, щоб зберегти себе для майбутнього, і змогти відновити не тільки Україну, а й людей, щоб змогти відновити себе.

Я кажу собі, зараз тяжко, але думай про майбутнє, про часи, коли це жахіття закінчиться, і головним на нашій багатостраждальній і героїчній землі буде не смерть, а життя. Ми будемо жити, не всі, але багато з нас. І від цієї єдності, зв’язку з іншими я відчуваю свою силу. І я лину що є сили через час і простір в майбутнє; я тчу нитку Аріадни зі світла і любові, які зараз завжди зі мною, в моїй свідомості, в пальцях моїх рук, які з ніжністю відчувають її тепло, i я тримаюсь за неї і йду, з гордо піднятою головою, босоніж, поки по битому склу.

На фото – чотирирічний український хлопчик, якому довелось самому перетинати кордон

Автор Ольга Демчук
Переклад Олена Шупарска