Після обстрілу Києва я звикла вимірювати рівень свого божевілля і повертати себе до берегів.
1. Радість того, хто вижив. Відчуття ейфорії, стан манії, з підвищенням витрати енергії. Після цього настає спустошення і якщо віддатися цьому бажанню фонтанувати життєвою силою, то через пару днів я скочуся в занепад сил.
2. Вихід на поверхню тваринних інстинктів, які одночасно вимагають кудись бігти, але і сховатися в «нору», де нічого не буде перевантажувати психіку.
3. Підвищення рівня злості, який починає випинатися в бажанні ненавидіти та тим самим компенсує мою нікчемність від неможливості щось зробити. Тягне посваритися.
4. Похмурий погляд у майбутнє, з бажанням голосити «коли це все закінчиться» і небажанням щось робити, тому що відбувається втрата сенсу в житті через неможливість його контролювати.
5. Залипання в соцмережах, де ти дивишся на наслідки обстрілів, багато разів розглядаючи одні й ті ж фотографії й читаючи одні й ті ж новини. Емоційна захопленість, бурхливі переживання, які як наркотик, і тільки силою волі можна себе від цього відтягнути.
Кожен раз я думаю про те, як люди, які переживають це, непомітно для себе божеволіють, і про те, що ми вже ніколи не будемо колишніми. Треба вчитися жити, враховуючи все це.